Добро і зло

веде до перетворення ним самого себе на пасивний предмет докладання стихійних сил, на простий засіб

задоволення чиїхось примх і в результаті — до дегра­дації цього суб'єкта, руйнування його фізичних або душевних якостей. Першу з цих «протоформ» можна умовно визначити як ворожість, другу — як розпуще­ність. Перша виростає з активного самоствердження за рахунок інших, друга — з небажання чинити опір зовнішньому тискові й опанувати власні схильності. Обидва вказані різновиди широко репрезентовані в історії зла. Перший з них реалізується в таких почуттях, як гнів, ненависть, таких особистісних якостях, як агресивність, жорстокість. Другий дається взнаки в лег­кодухості, боягузтві тощо. Разом з тим обидва мають спільне коріння; в обох випадках визначальною для морального зла залишається невимушена санкція людської волі. Щодо першого різновиду зла, наявність у ньому такої вольової санкції є цілком очевидною. Але й у другому вона також присутня — якщо тільки ми справді маємо справу з моральним злом. Показово, що й ортодоксальна християнська й автономна кантівська етика, різко критикуючи всякі поступки суб'єкта спо­кусам чуттєвості та іншим «емпіричним схильностям», водночас чітко зазначали, що суть справи тут не в чуттєвості як такій і не в слабкості людини перед лицем своїх нахилів і поривань, а у власне духовному вимірі людського буття — в певному вольовому рішенні, котрим керується даний суб'єкт. Як проголошує св. апостол Павло: «Ми не маємо боротьби проти крови та тіла, але проти початків, проти влади, проти світопра-вителів цієї темряви, проти піднебесних духів злоби» (Еф

6, 12). Цілком зрозуміло, що «початки» й «влада» — то є духовно-вольове начало в людині, воно й несе відповідальність за всі різновиди морального зла. Отже, якщо людина не чинить опору своїм низьким нахилам і пристрастям, ми маємо, зрештою, одне з двох: або вона фізично чи психічно не здатна їм протистоя­ти — тоді перед нами швидше зло як «антиблаго», ніж моральне зло, — або ж вона свідомо чи неусвідомлено потурає цим своїм «слабкостям», самостверджується в них. Таким чином, і тут, як у випадку з першим розг­лянутим різновидом зла, по суті ми бачимо навіть не просто вольове самовизначення суб'єкта, а таке само­визначення, яке спрямоване на його, суб'єкта, самост­вердження. Наскільки це показово для морального зла загалом? Розглянемо під цим кутом зору деякі типові концепції зла.

Типові концепції зла та їхня спільна основа

Як в історії культури, так і в повсякденній життєвій практи­ці ми стрічаємо деякі типові концепції зла, що змальовують з різних сторін його сутність. Так, в античному світі панував, як відомо, синкре­тизм, нероздільна єдність етичних та естетичних цінно­стей. Якщо найпрекраснішим, що міг уявити собі античний грек, був чудовий упорядкований космос (гр. kosmos власне й означає порядок), то він же поставав і як вище втілення добра. Відповідно уособленням пот­ворства й зла вважався хаос — стан безладдя, де поря­док порушено і кожна частинка існує сама по собі, як їй заманеться, підкорена лише власній темній долі. «Як у космосі», могла сказати людина тієї доби, маючи на увазі «як належить», «порядно», «добре»; у свою чергу, «непристойно», «непорядно», «зле» виглядало «не так, як у космосі», тобто без належного ладу й гармонійного співпідпорядкування. Далі, якщо звернутися до

1 2 3 4 5 6 7