Документи особового походження як джерела з історії повсякденності
Поруч із традиційними джерелами для історика повсякденності унікальні відомості про реалії життя, думки і дії людей дає передусім знайомство з документами особового походження: із листами, щоденниками, спогадами. Якщо у традиційній історіографії ці документи «зневажають» через їх суб'єктивність, використовуючи як додатково-ілюстративні, то в історії «знизу» вони є чи не визначальними. Вони справді, на перший погляд, не репрезентативні, бо не мають офіційного статусу, вони не публічні (навіть листи, адресовані конкретному читачеві, призначені тільки для нього, але не для широкого загалу). Вони створюються на розсуд автора, із його волі, із його бажання (часто спонтанного) щось зафіксувати, закарбувати, відзначити, їх не можна вважати такими, що охоплюють повністю предмет обговорення. Попри це, ці «безпосередні аннали минулого» є незамінним джерелом повсякденності. Невипадково Марк Блок називав їх «мимовільними очевидцями», визнаючи, що вони заворожують своєю безпосередністю і щирістю, наче зненацька підслухана розмова. Ця так звана «література факту» має виразно суб'єктивне забарвлення, «нестандартні» (щоденники, листи, спогади, нотатки для пам'яті тощо) сприяють не стільки простому відтворенню фактів минулого, скільки відображають відчуття реалій, сприяють розумінню атмосфери подій.
Вони мають виразний відбиток індивідуальності автора, його особистісного розуміння і бачення світу, його ставлення до описуваних подій. Вони суб'єктивні, у них реалії повсякдення виринають вибірково, суголосне настрою автора, відповідно до його оптики бачення подій. Робота з такими документами вимагає певних застережень. По-перше, дослідник при користуванні такими джерелами наражається на більше проблем з інформаційними лакунами. По-друге, можливості типологізації ускладнюються через виключність, нестандартність свідчення. Міра узагальнень, припустимих екстраполяцій на підставі цих свідчень має ґрунтуватися не тільки на чисельно представницькому масиві, а й на зваженості контекстивного співвідношення приватного і суспільного, одиничного і множинного.
Крім того, документи такого роду не є загально репрезентативними
А. А. Сальникова вважає більш коректним і доцільним розмежування людської спільноти на «меншість, що пише», і «більшість, яка не пише». Вона водночас підкреслює, що свідчення меншості правомірні для характеристики більшості, оскільки «письменна» меншість пише не тільки про власне побутування, а й почасти (а іноді переважно) про повсякденність «чужу», про життя-буття дистанційованих, а тому й оцінюваних верств. Не слід забувати також і про те, що «неписьменна» більшість теж не «безсловесна», вона репрезентує себе у фольклорі або джерелах невербального характеру.
Письмові свідчення приватного характеру виникають не у стерильному середовищі, у будь-якому разі вони, свідомо чи підсвідоме, створюються з оглядом на обставини суспільного контексту, у них мимоволі враховуються морально-етичні норми, усталені стандарти суджень і оцінок. Отже, за приватними спостереженнями і зауваженнями — не тільки індивідуально-персоналізований зріз часу, а й відбиток громадського смаку в широкому розумінні. Свідчення приватних документів, на відміну від офіційних, мають несподіване, незвичне акцентування на так званому головному і другорядному, в них вони