Документи особового походження як джерела з історії повсякденності

Поруч із традиційними джерелами для історика повсякденності унікальні відомості про реалії життя, думки і дії людей дає передусім знайомство з доку­ментами особового походження: із листами, щоденниками, спогадами. Якщо у традиційній історіографії ці документи «зневажають» через їх суб'єктивність, використовуючи як додатково-ілюстративні, то в історії «знизу» вони є чи не визначальними. Вони справді, на перший погляд, не репрезентативні, бо не ма­ють офіційного статусу, вони не публічні (навіть листи, адресовані конкретному читачеві, призначені тільки для нього, але не для широкого загалу). Вони ство­рюються на розсуд автора, із його волі, із його бажання (часто спонтанного) щось зафіксувати, закарбувати, відзначити, їх не можна вважати такими, що охоплюють повністю предмет обговорення. Попри це, ці «безпосередні аннали минулого» є незамінним джерелом повсякденності. Невипадково Марк Блок на­зивав їх «мимовільними очевидцями», визнаючи, що вони заворожують своєю безпосередністю і щирістю, наче зненацька підслухана розмова. Ця так звана «література факту» має виразно суб'єктивне забарвлення, «нестандартні» (щоденники, листи, спогади, нотатки для пам'яті тощо) сприяють не стільки простому відтворенню фактів минулого, скільки відобра­жають відчуття реалій, сприяють розумінню атмосфери подій.

Вони мають виразний відбиток індивідуальності автора, його особистісного розуміння і бачення світу, його ставлення до описуваних подій. Вони суб'єк­тивні, у них реалії повсякдення виринають вибірково, суголосне настрою авто­ра, відповідно до його оптики бачення подій. Робота з такими документами ви­магає певних застережень. По-перше, дослідник при користуванні такими дже­релами наражається на більше проблем з інформаційними лакунами. По-друге, можливості типологізації ускладнюються через виключність, нестандартність свідчення. Міра узагальнень, припустимих екстраполяцій на підставі цих свід­чень має ґрунтуватися не тільки на чисельно представницькому масиві, а й на зваженості контекстивного співвідношення приватного і суспільного, одинично­го і множинного.

Крім того, документи такого роду не є загально репрезентативними

Адже за перо беруться далеко не всі і не завжди. Цілком очевидно, що таких меншість. Це закономірно і цілком зрозуміло: перед тим, як стати автором та­кого роду документів, людина має набути біографічної ідентифікації2, усвідоми­ти значущість власної долі і власного повсякдення для історії суспільства і дер­жави. Російська дослідниця радянської повсякденності Н. М. Козлова умовно розділила населення колишнього Радянського Союзу на дві частини: менша ча­стка — «розмірковуюча меншість» і більша — «нерозмірковуюча більшість».

А. А. Сальникова вважає більш коректним і доцільним розмежування людської спільноти на «меншість, що пише», і «більшість, яка не пише». Вона водночас підкреслює, що свідчення меншості правомірні для характеристики більшості, оскільки «письменна» меншість пише не тільки про власне побутування, а й по­части (а іноді переважно) про повсякденність «чужу», про життя-буття дистанційованих, а тому й оцінюваних верств. Не слід забувати також і про те, що «неписьменна» більшість теж не «безсловесна», вона репрезентує себе у фольк­лорі або джерелах невербального характеру.

Письмові свідчення приватного характеру виникають не у стерильному се­редовищі, у будь-якому разі вони, свідомо чи підсвідоме, створюються з огля­дом на обставини суспільного контексту, у них мимоволі враховуються мораль­но-етичні норми, усталені стандарти суджень і оцінок. Отже, за приватними спостереженнями і зауваженнями — не тільки індивідуально-персоналізований зріз часу, а й відбиток громадського смаку в широкому розумінні. Свідчення приватних документів, на відміну від офіційних, мають несподіване, незвичне акцентування на так званому головному і другорядному, в них вони

1 2 3 4 5 6 7 8

Схожі роботи

Реферати

Курсові

Дипломні