Дослідження історії виникнення етнополітоніма „Україна” та етнополітоніма „українець

Дослідження історії виникнення етнополітоніма „Україна” та етнополітоніма „українець”

Щодо формування українського етносу, то ключове поняття цього етапу консолідаційного процесу — «Русь».  Для етнічної історії України воно має неоціненне значення, оскільки виступає зв'язуючою ланкою між Київською Руссю та Україною, східними слов'янами і українцями, стародавніми русичами та нинішніми русинами-українцями і водночас — між окремими землями України, що протягом століть підпадали під вплив сусідніх держав.

Ті східнослов'янські землі, що формувалися на території України, як би вони не відстоювали свою суверенність, завжди були тісно пов'язані між собою, причому не лише духовно, а й економічно, політичне і, звичайно, спорідненістю та свояцтвом їхніх мешканців. Щодо генетичного їхнього єднання, то воно підкреслювалося символічною самоназвою «Русь», яка мала багато варіантів: Рустія, Руська сторона, Київська Русь, Червона Русь, Біла Русь, Чорна Русь, Підкарпатська Русь, Угорська Русь, Мала Русь, Малоросія, Південно-Східна Русь. Разом із тим це все ж таки єдина Русь, або Руська земля, цілісність якої завжди підкреслювалася у літописах та історичних документах: «дай нам Бог за землю руську голови сложить».

Поняття «Русь» виступає також і символом спадкоємності українських державних утворень, відомих за різних часів під різними назвами. Хронологія цієї етнополітонімічної трансформації така: у VI—VIII ст. — Русь, VIII—IX — Руська сторона, X—XIV — Київська Русь, з 1395 р. — Мала Русь, у XVII ст. — Малоросія, у XVIII—XIX ст. — Україна, на зламі XIX—XX ст. — Україна-Русь, з початку XX ст. — Україна. Отже, ключове етногенетичне поняття «Русь» пронизує всі історичні шари, акцентуючи увагу на етнічне ядро України — Київщину (Середню Наддніпрянщину, Лівобережжя), де не лише кристалізувався український етнос і українська нація, а й зароджувалися їхні етноніми та етнополітоніми

Саме там, на Київщині, сформувалися поняття «рос», «рус» та «Русь» — у VIII—XI ст. і там же (на Переяславщині) у XII ст. — поняття «Україна».

Як перший, так і другий етнонім та етнотопонім дуже швидко поширилися на все населення України, а етнонім «Русь» — на все східне слов'янство. Давньоруські літописи фіксують процес інтенсивної консолідації східних слов'ян ключовим поняттям «русь»: «ми от рода рускаго», «руские грады», як і культурну єдність — спільністю руської мови: «а словенский язык и руский одно єсть». Такі ключові етногенетичні поняття майже водночас траплялися і в творах київських, московських, новгородських літописців, хоча у творах київських літописців вони з'явилися трохи раніше. Це свідчить про етнічне ядро, звідки йшло це поняття, і про те, наскільки швидко відбувався процес етнічної консолідації східних слов'ян.

Етнічним його ядром була невелика область Середньої Наддніпрянщини поблизу Києва, а час зародження — VIII—IX ст. Про це вже йшлося у четвертій лекції, тому, аби не повторюватися, звернемо увагу на природу формування самоназв та назв народів. Це надзвичайно цікаве, а водночас і складне явище, проте підпорядковане закономірностям розвитку суспільства. Відповідно до них першими виникли назви інших народів, необхідні для того, аби відрізнити «своїх» від всіх інших, тобто від «чужих». Потреби у маркуванні свого племені не виникало, оскільки до «своїх» ніколи не ставилися вороже.

Отже, «свої» сприймалися позитивно, власне, як люди, на противагу чужим, «нелюдям». Такий принцип розмежування визначив назви багатьох народів, буквально означаючи — «люди», «справжні люди», «товариші», «друзі». Скажімо, німці називають себе давнім словом «дейч», що означає «народ, люди», так само як і

1 2 3 4 5

Схожі роботи

Реферати

Курсові

Дипломні