Драматургія Івана Франка

річі реального змісту, які я писав, справляли мені при писанні далеко більше муки, прикрості, зденервовання, ніж ті романтичні „скоки”, при котрих я просто спочиваю душею”.

  Сучасне життя обмірковував І. Франко паралельно у різних жанрах поезії та прози, в публіцистиці. Так, наприклад, спільний мотив розробляється ним у поемі „Історія мідяного крейцара” (незакінчена, 1879), оповіданні „На вершку” (1880), „драматичному образку” на одну дію „Послідній крейцар” (1879). Це не лише проблема долі й прав особистості в суспільстві, підпорядкованому владі грошей. У п’єсі найглибше через психологічне дослідження душевного стану героя розглядається у філософському плані гострі соціальні проблеми обов’язків і прав, взаємозв’язку совісті людини і способу її життя. Дослідники твердять про спільність проблематики, ідей „Посліднього крейцара” й „Маленьких трагедій” Пушкіна, а також „Фауста” Гете – твору, над перекладом якого Франко у той час працював і про „живу революційну силу” якого писав. Жанрова й стильова відмінність другої половини п’єси від першої також свідчить про інтенсивність пошуків драматурга.

  У 80 - 90-ті роки І. Франко інтенсивно працював на критико-театрознавчій та драматургічній ниві

Написано цілий ряд рецензій, статей, досліджень, серед яких „Руський театр у Галичині” (1885), „Руський театр” (1893), „Русько-український театр (Історичні обриси)” (1894). Осмислюючи непрості історичні шляхи розвитку театру в Галичині, від його „перших початків”, а також і в Наддніпрянській Україні, у широких зіставленнях із західноєвропейським театром і драматургією, вчений формулює визначальні принципи, дотримання яких тільки й може забезпечити національному театрові „деяку досконалість”. То передусім народність, що її Франко розуміє як орієнтацію репертуару на життєві інтереси свого суспільства, з упровадженням творів класичної європейської драматургії, - це, на його думку, створило би попит на п’єси „з рідного середовища”, „дало б дуже важливий імпульс до творчої праці в галузі української драматичної літератури”. Свою ж тему письменник схарактеризував у статті „Наш театр”: „Коли театр має бути школою життя, то мусить показувати нам те життя, зображувати і аналізувати його прояви, будити в слухачах критику сього життя, будити почуття, що такі і такі прояви є добрі, а тамті погані. А щоби така критика була вірна, мусить бути повною і всесторонньою, опиратися на повнім і широкім зображенні суспільності”.

  Художне дослідження (Франкові, до речі, належить авторство терміна „науковий реалізм” як визначення одного з найважливіших для нього творчих принципів нужденного, безправного життя галицького селянства, окраджуваного й ошукуваного, утримуваного в злиднях і темряві) виливалося у письменника в літературі різних родів і жанрів. При цьому аспекти розгляду явищ, сюжетні мотиви його прозових і драматичних творів не повторюються, отже, повісті, оповідання й п’єси І. Франка в комплексі являють різнобічну картину дійсності – не лише за матеріалом, а й за принципом естетичного підходу. Якщо, наприклад, в оповіданні „Домашній промисел” залежність селян від місцевих урядовців та різних шахраїв зображено у драматичному плані, з безнадійним фіналом, то у комедії „Рябина”, що спочатку мислилась як оповідання, сутичка протилежних соціальних таборів має трагікомічне забарвлення. Осудження моральної розбещеності сільських самодурів має різний характер в оповіданні „Микитичів дуб”, де йдеться про нещасну долю зведеної дівчини, і в драмі „Будка №27”, в якій така ж знедолена дівчина через багато років звершує помсту над кривдником.

1 2 3 4 5 6 7