Драматургія Івана Франка

  Проблему інтелігенції письменник втілює здебільшого в сатиричній прозі – і називає комедією п’єсу „Учитель”, де показано тяжку долю шляхетного сільського інтелігента, який усі сили віддає служінню народові. Викривальний її пафос спрямовано на „начальство” різного калібру – від війта-самодура та його поплічників-шахраїв до тих „темних духів” на інших бюрократичних щаблях, для яких чесність і принциповість є політичним злочинством і з „ласки” яких учитель піддається постійним переслідуванням. Трагізм становища позитивного героя – прекрасної людини, самовідданого трудівника на ниві просвіти народу Омеляна Ткача у тому, що він змушений протистояти як адміністрації, так і темній, задуреній селянській масі, яка сприймає його як одного зі своїх численних ворогів-здирників. Але й тоді, коли, нарешті, досягнуто взаєморозуміння учителя й селян, конфлікт твору не вичерпується, бо зі злими силами, наділеними владою, все ж незмірно тяжче боротися, аніж із неосвіченістю людською.

  Міра поєднання комічного й драматичного не лише визначає жанрове обличчя п’єс І. Франка, а й виявляє його позицію у суспільно-політичній боротьбі того часу. Не випадково письменник вважав наявність сатири у фольклорі ознакою розвитку самосвідомості народу, а у власній творчості досить часто вдавався до іронії, фарсу, ексцентрики, гротеску. Вони стали основним стильовим прийомом у одноактовому памфлеті „Майстер Чирняк”, де художньо доведено кумедність тих соціальних явищ, які пережили себе й стали анахронізмом; вони виростали з переосмислення фольклорних образів у комедії „Рябина”, близькій до традиційної класичної драматургії Наддніпрянщини. Два варіанти „Рябини” є, по суті, дві різні п’єси на одному матеріалі – п’єси різних жанрів, які, отже, мають кожна своє завдання і, очевидно, мали б свого глядача, якби інакше склалася їхня сценічна доля. Притчевий характер першого варіанту „Рябини” робить можливим розгортання сюжету з небагатьма песонажами, у системі умовностей, зрозумілих для того, хто хоч трохи знайомий із принципами народної етики. У другому ж варіанті причинно-наслідковий ланцюг подій ближчий за своєю „конструкцією” до традиційного драматургічного ходу: здирство війта як один із виявів здирства у масштабі державному, усезагальної соціальної несправедливості мусить бути викрите і покаране, адже це комедійний жанр. Сатира у ряді моментів переростає в гротеск, а подекуди художня умовність твору відтісняється відвертою публіцистичністю.

  Перші ж вистави п’єси І. Франка „Украдене щастя” були із захопленням прийняті глядачем. У газеті „Kurier Lwowski” 18 листопада 1893 р. зазначалося: „П’єса Франка, хоч її скастрував комітет і нарешті поліційна цензура, зробила могутнє враження, і сміливо можемо твердити, що в українській драматичній літературі вона займе видатне місце. (

. . ) Його п’єса то не ідилія народу, витворена тільки розумом, не солоденька фантастична річ, то річ, створена на реальнім тлі, а головна її якість – глибокі знання народу, - правда, яку так рідко знайдемо у так званих „народних” п’єсах. Реалізм Франка. . . це трагедія життя того народу, про який, пишучи у нас, так мало його знають і так дуже зогиджують. П’єса його це не апологія народу, але, навпаки, показ його таким, яким він є. . . Глядача автор удержує у постійному напруженні, а в кожній дії повно драматичних сцен, які проймають до глибини. . . а над усім стоїть високо правда. . . ”

  Зовні – за життєвим матеріалом, станово-соціальним розподілом персонажів, розвитком конфлікту, зображенням обставини дії та людей, що

1 2 3 4 5 6 7