Драматургія Івана Франка
Міра поєднання комічного й драматичного не лише визначає жанрове обличчя п’єс І. Франка, а й виявляє його позицію у суспільно-політичній боротьбі того часу. Не випадково письменник вважав наявність сатири у фольклорі ознакою розвитку самосвідомості народу, а у власній творчості досить часто вдавався до іронії, фарсу, ексцентрики, гротеску. Вони стали основним стильовим прийомом у одноактовому памфлеті „Майстер Чирняк”, де художньо доведено кумедність тих соціальних явищ, які пережили себе й стали анахронізмом; вони виростали з переосмислення фольклорних образів у комедії „Рябина”, близькій до традиційної класичної драматургії Наддніпрянщини. Два варіанти „Рябини” є, по суті, дві різні п’єси на одному матеріалі – п’єси різних жанрів, які, отже, мають кожна своє завдання і, очевидно, мали б свого глядача, якби інакше склалася їхня сценічна доля. Притчевий характер першого варіанту „Рябини” робить можливим розгортання сюжету з небагатьма песонажами, у системі умовностей, зрозумілих для того, хто хоч трохи знайомий із принципами народної етики. У другому ж варіанті причинно-наслідковий ланцюг подій ближчий за своєю „конструкцією” до традиційного драматургічного ходу: здирство війта як один із виявів здирства у масштабі державному, усезагальної соціальної несправедливості мусить бути викрите і покаране, адже це комедійний жанр. Сатира у ряді моментів переростає в гротеск, а подекуди художня умовність твору відтісняється відвертою публіцистичністю.
Перші ж вистави п’єси І. Франка „Украдене щастя” були із захопленням прийняті глядачем. У газеті „Kurier Lwowski” 18 листопада 1893 р. зазначалося: „П’єса Франка, хоч її скастрував комітет і нарешті поліційна цензура, зробила могутнє враження, і сміливо можемо твердити, що в українській драматичній літературі вона займе видатне місце. (
Зовні – за життєвим матеріалом, станово-соціальним розподілом персонажів, розвитком конфлікту, зображенням обставини дії та людей, що