Драматургія Миколи Куліша

— початку 1930-х рр. узагалі неможливо зрозуміти без п'єс М Куліша та вистав Л Курбаса Навіть перша п'єса драматурга часом торкається таких мистецьких явищ, які були невідомими не тільки в «оказьоненій» літературі, а й у європейсь­кій культурі з'явилися дещо пізніше. Наприклад, у «психологічно недостовірно­му» ранньому фіналі «97» з'являються деякі елементи, властиві драмі абсурду п'ятдесятих років. Це стосується, насамперед, сцени смерті Серьоги Смика. Хоча цю психологічно недостовірну картину вирішено як смерть людини в традиційно­му для експресіонізму ключі «життя людини», але типові для драми експресіоніз­му моменти (помираючий бачить смерть і погрожує їй, викликаючи на двобій, кличе на допомогу бойових товаришів) подаються крізь світобачення фантастич­ної засліпленості людини, чого не було до того в експресіоністській драматургії. Дві руйнівні сили зіткнулися в просторі п'єси «97»: революційний фанатизм і голод, породжений ним. Про те, що ці сили мертві, свідчать попередня натура­лістично-абсурдна сцена канібалізму та наступна, де Копистка примушує Васю читати вголос над мертвим Серьогою пакет з волості за підписом секретаря комсомольської ячейки. Фінал «ідейно витриманий», але читача не полишає відчуття, що він перебуває в ірреальному світі померлих, де править абсурд зов­нішнього буття, який тяжіє до бюрократичних форм існування. Фантасмаго­рична сцена з паперами, що розлітаються у порожній кімнаті, де помирає «герой революції» Серьожа Смик, зводить до абсурду ці форми існування та мимоволі свідчить проти самої «ідеологічної витриманості» п'єси. Авангардистські мотиви в «97» окреслені пунктирно, це тільки пошуки стилістики модерну, що було продовжено в подальшій творчості драматурга.

«97», «Комуна в степах» і «Прощай, село!» — трилогія про українське село 1919—1930 pp. і водночас трагічний літопис загибелі українського села. Видавниц­тво в 1934 р. вимагало зміни назви «Прощай, село!»: у цій назві цілком закономі­рно вбачали символ знищення органічної ланки нашого буття під час колекти­візації, хоча автор мав на думці зовсім інше

Постать середняка в п'єсі окреслю­валася в елегійних тонах, які переходили в трагічні, а характер дискусії між кур­кулем (хазяїном) та «партійною лінією» набував рис притчі. Опозиційні персонажі не просто сперечаються, а й розповідають один одному такі собі романтичні «ка­зочки». А притчі самі по собі завжди звернені в майбутнє, тому «казочки» Кулі­шевих куркулів сьогодні сприймаються дещо інакше, ніж за життя автора.

Особливо відчутний органічний зв'язок Кулішевих п'єс «97» і «Комуна в сте­пах» з творчістю Карпенка-Карого. Його стилістика розробки народних типів і селянських колізій виявилася важливою для формування ранньої Кулішевої естетики, у якій домінували традиції реалістично узагальненої психологічної драматургії.

«Сатира — без найменшого проблиску. Радянська Україна — якась суцільна божевільня», — писав свій присуд політичний цензор про комедію М. Куліша «Хулій Хурина». Тему двох шахраїв, які видають себе за партійних діячів і дурять ціле містечко, М. Куліш відкрив не тільки раніше за Ільфа та Петрова, але й сміливіше, бо його герої, на відміну від «дітей лейтенанта Шмідта», зовсім не поважають партійний карний кодекс. У цій п'єсі абсурд радянського бюрократично-партократичного життя постає чи не вперше в зовсім умовних і гранично розширених формах. Перелякані чиновники, втративши надію відшукати ство­рену шахрайською уявою могилу героя повісті І. Еренбурга, видають замість неї стару невідому могилу. Партократи в «Хулії Хурині» створюють небіжчика, тоб­то мерця. Значення реставрованої смерті починає підсвідомо накладатися й на всі форми енергійної

1 2 3 4 5 6