Драматургія Миколи Куліша

є то ешафот реальний, чи ешафот, де гине людська душа. Куліш цілком свідомо, послідовно й наполегливо йшов до трагедії. А цей жанр за радянських умов міг бути втіленим тільки у формах такого жанрового покруча, вигаданого на потребу тоталітаризму, як «оптимістична трагедія». Ані в «Народному Малахії», ані в «Патетичній сонаті» немає нічого оптимістичного. Гине людська душа, до того ж без надії на воскресіння, якого немає й не буде.

«Театр у театрі» присутній різною мірою в усіх п'єсах драматурга, де персо­нажі постійно згадують драму й театр. Не тільки умовна драматургічна дія, але й усе життя охоплюється загальною системою театралізованої гри. Радянська дійсність 1920—1930-х pp. насправді будувалася за принципом театральності, «гри на публіку», з обов'язковою подвійною мораллю, диференціацією офіцій­ного та приватного життя, з провідними акторами на перших ролях, з аплодис­ментами, з трибуною замість сцени, з розподілом на промовців і глядачів, теат­ральною патетикою стилю, афектацією, сталими амплуа — загалом «театр».

Художня сила п'єс Миколи Куліша полягає в тому, що вони пройняті відчут­тям незборимого трагізму людського буття, усвідомленням глибинних дисгар­моній духу, суспільства, світу. У центрі Кулішевої драматургії перебуває трагедія особистості на тлі соціальних зламів і протиріч.

М. Куліш продовжував і розвивав інтелектуально-психологічні традиції дра­матичної творчості В. Винниченка. Проблеми міського життя, складної психо­логії різних представників української інтелігенції, занурення в людську психіку на рівні підсвідомих, ірраціональних начал, протистояння світоглядних й етич­них доктрин, уперше виражені у Винниченкових драмах, постали в п'єсах Куліша («Зона», «Народний Малахій», «Закут», «Патетична соната», «Вічний бунт», «Ма-клена Граса») новим класичним продовженням інтелектуалістського напрямку в національній художній культурі. Як і Винниченко, Куліш активно вводив до концептуальної формації й архітектоніки своїх п'єс характерні риси, компози­ційно-структурні прийоми модерного драматичного мислення

Особливо це відчутно у світоглядних драматичних творах — «Народному Малахієві», «Пате­тичній сонаті», «Вічному бунті».

Творчість М. Куліша — це не тільки драматургія характерів, сцен,, ідей, це також і драматургія мови. Він надавав неабиякого значення мовній відшліфованості, мовно-тропеїчним якостям своїх п'єс. Слово в його творах грало багатьма барвами й тональностями: інтонаціями народної говірки, гостротою сюжетних ходів, колоритністю народного гумору, напруженістю розумових пошуків, по­етичною глибиною світоглядних висновків та узагальнень. Слово в Кулішевій драматургії — чи то стислі або гранично розгорнуті ремарки, чи то монологічні, діалогічні або полілогічиі репліки дійових осіб — характеризувалося влучністю, образністю, економністю, асоціативністю, інтелектуальністю. Особливо яскра­во в п'єсах М. Куліша подано народну мову, якою дихає ледь не кожна з них. Поліфонія народного мислення, голосу робить твори Куліша панорамним літо­писом національного буття. Художній метод М. Куліша відрізнявся неоднорід­ністю й синтезованістю. У ньому знайшли відбиток якості реалізму, етнографі­чного побутовізму (насамперед у перших редакціях перших п'єс), національного вертепного дійства, драматургії абсурду, натуралізму, потоку свідомості, експре­сіонізму, символізму. Попри всі різноякісні складові його метод являв собою цілісність — органічну у своїй складності естетичну цілісність, у якій акумульо­вано досягнення поетик різних літературно-мистецьких напрямків і течій.

Кулішеві драми характеризуються такою ж парадоксальністю й афористичні­стю художньо-образного мислення, як і драматичні твори Брехта. П'єси Куліша містять взірцеві фрагменти поетики художнього абсурду, ірраціоналізму, трагікомедійності, поетики концептуально-структурного оксюморону, які значно пізніше репрезентували себе у творчості Беккета, Мрожека й інших «абсурдистів». У його творах наявні прийоми «зрізу» різних суспільних прошарків, самозаглибленого психологізму, трагедійних

1 2 3 4 5 6