Драматургія Миколи Куліша

кульмінацій, що в другій половині XX ст. розробляв Уільямс. Кулішева драматургія в другій половині 1920-х — на початку 1930-х pp. стала містком між українською літературою та західноєвропейською художньою свідо­містю. Продовжуючи традиції Стендаля, Флобера, Мопассана, він надавав знач­ної уваги формальній довершеності художнього твору, постійно працював над по­шуком нових виражальних засобів у мистецтві. Відточеність структурно-компо­зиційних компонентів драматичного твору митець поєднував зі значним психоло­гічним навантаженням художньої дії.

Драматург виступав проти, як він казав, «жорсткої», «невгамовної» критики, убачаючи в ній неабияку деконструктивну силу. Його турбував і недиференційований підхід до художніх явищ й подій. М. Куліш зазначав, що «навіть перші драматичні спроби зазнають такої... критики, таких ударів зазнають вони..., що ці перші паростки, як під ударом суховію, в'януть і прикипають знов до землі».

Він тримався позиції, що критика — це аналіз, удосконалення й спрямуван­ня художнього таланту. Негативною тенденцією він вважав те, що вона перетво­рюється на нищення митця та його індивідуальності. «Будувати, вирощувати драматургічну культуру — це не значить бити її. Можна їй перебити хребта», — афористично-образним узагальненням підсумовував він свої спостережен­ня щодо функцій української критики в літературному русі кінця 20-х pp. XX ст. М. Куліш уважав аномалією те, що критика виявлялася спрямованою проти художньо-образного процесу, проти письменників, проти мистецтва. У статтях, промовах, листах драматурга містяться численні фрагменти літературно-кри­тичного аналізу, і вони відрізняються глибокою естетичною культурою Куліша в оцінках мистецьких творів, течій, явищ.

Куліш був митцем, який постійно прагнув новизни у творчості — нових ху­дожніх засобів, прийомів, рішень; несподіваних думок, образів, конфліктів; но­вої, до нього ще не відкритої якості драматургічного світобачення. Він шукав — і знаходив нові напрямки розвитку мистецтва, літератури, драматургії, що потім ураховувалися іншими письменниками, художниками наступних поколінь.

Пошуки людини у світі тоталітаризму для Куліша приречені на загибель. Гине світ, гине й людина, залишаючи лише трагікомічні скавучання замість ве­ликої мелодії. Трагедія буття обертається трагікомедією існування, і в цьому пошуки драматурга наближаються до світової драматургії, розвивають те, що розпочала своєю творчістю Леся Українка, —.виводять національну літературу на арену світового мистецтва.

1 2 3 4 5 6