Драматургія і театр в кінці ХІХ століття на Україні

заручинах», «Шляхта ходачкова», «Соколики», «Лихий день», «Аргонавти». Остання — соціальна сатира, спрямована проти комерційного розрахунку в духовній сфері, проти ницості. Тут показано, як випускники духовної семінарії, ледарі й пияки, вишукують собі наречених, у яких «тисячі». Погоня за багатством, а не почуття кохання керує їхніми вчинками. Критика невисоко оцінювала твори Цеглинського, І. Франко критикував їх за поверховість, відсутність справжніх характерів, брак психологічного умотивування дії.  

Серед письменників старшого покоління до драматургії звернулися такі відомі поети й прозаїки: Олена Пчілка («Сужена не огужена», «Світова річ»), В. Мова (Лиманський) («Старе гніздо й молоді птахи»), Панас Мирний («Лимерівна») і особливо інтенсивно—Борис Грінченко. Невтомний працівник пера, великий Просвітитель свого народу, він і в цій ділянці, драматургії, як і у всьому, що писав, «проявляє, побіч знання мови української, також гарячу любов до України, щирий демократизм, бистре око на хиби української суспільності» (І. Франко). Його герої — селяни, трудова інтелігенція — в сутичках з можновладними представниками тогочасного суспільства викрива ють їхню моральну порожнечу, паразитизм життя, панську пиху. Злободенні проблеми сучасності відбились у п'єсах «Нахмарило», «На громадській роботі», «На новий шлях». Звернувся письменник і до історичної тематики в драмах «Ясні зорі», «Степовий гість», «Серед бурі». Іван Франко відзначив патріотизм і відповідний романтично-піднесеннй стиль його історичних п'єс. Разом з дружиною Марією Загірньою Борис Грінченко переклав на українську мову багато творів зарубіжної драматургії: «Вільгельм Телль» Ф. Шіллера, «Примари», «Ворог народу», «Нора» та інші Г. Ібсена, «Монна Ванна» М. Метерлінка, «Візник Геншель», «Перед сходом сонця» Г

Гауптмана та ін.  

Сторінка творчості Грінченка-драматурга сприяла розвиткові демократичного напряму в українській культурі, за долю якої він щиро уболівав, про що не раз писав у своїх статтях, листах. «Всяка справа культурна,—наголошував він,—тільки тоді буває повна і міцна, коли вона, з одного боку, зростаючи на рідному грунті, живиться живущим духом з великої скарбниці духовних здобутків народів усього світу, а з другого,— коли вона займає не саме тільки панство, а розливається глибоко й широко, захоплюючи собою величезні маси народу і ведучи їх до кращого, яснішого життя».  

З. Роль Володимира Самійленка у розвиток драматургії жанру кінця XIX століття. Анотація драми «Чураївна».  

Важливі соціальні конфлікти та морально-етичні проблеми порушуються в драматургії Володимира Cамійленка. Відомий поет-лірик і сатирик у своїх п'єсах звертається як до історичних джерел, так і до сучасного життєвого матеріалу. Письменник написав п'ять драматичних творів: історичну соціальну драму «Чураївна», політичну сатиру «У Гайхан-Бея» і три драматичні гуморески—«Драма без горілки», «Дядькова хвороба», «Химерний батько».  

Напівлегендарна, напівісторична постать Марусі Чурай впродовж десятиліть привертала увагу поетів, драматургів, прозаїків. За переказами, вона була дочкою козацького сотника з Полтавщини і жила в часи Богдана Хмельницького. Батько її зажив слави відважного воїна, був спалений ворогами у Варшаві. Маруся виділялася вродою, розумом і талантом складати пісні, їй приписують авторство багатьох пісень, що стали народними, у яких відбилася особиста драма дівчини. Коли коханий Гриць посватав іншу, Маруся його отруїла,—за це засудили її на смерть. Але в останню хвилину козак Іскра, закоханий у нещасну дівчину, привіз універсал: іменем гетьмана Богдана Хмельницького Марусі даровано життя — «задля славної смерті її батька і задля гарних, складених нею пісень».  

Дівчина з легенди стала героїнею історичної драми В. Самійленка «Чураївна», над якою він почав працювати в 1890 році. В 1896

1 2 3 4 5 6

Схожі роботи

Реферати

Курсові

Дипломні