Ефіопія після завершення епохи середньовіччя
План
Вступ. 3
Ефіопія після завершення епохи середньовіччя. 4
Боротьба за возз'єднання. 8
Висновок. 13
Література. 14
Вступ
Наприкінці середньовіччя Ефіопська держава перебувала у стані глибокої кризової реконструкції. На зовнішній вигляд це була велична імперія з багатими культурно-історичними й воєнно-політичними традиціями й відповідними релігійними та геостратегічними амбіціями, яскравим уособленням яких виступала офіційна історія правлячої в країні династії Соломонідів. Ефіопські «царі царів» (негусе неґест) вели свій «родовід» від наймудрішого та найвідомішого біблійного царя Соломона Єрусалимського і його не менш уславленої царственої коханки цариці Савської, син яких на ім'я Менелік І вважався першим ефіопським володарем.
Концепція про соломонідське походження ефіопських правителів є, звичайно, справжнісінькою вигадкою, поява якої припадає на XIV ст. Метою її створення було якісне звеличення династії негусів («царів») народу амгара за часів побудови під їхнім керівництвом християнського Ефіопського царства, що відбувалася за умов жорстокої боротьби з багатьма іншими конкуруючими династіями, серед яких траплялися не лише християни, а й іудеї та мусульмани. Не сприяла політичній консолідації країни й надзвичайна етнічна строкатість регіону, тому саме династизм соломонідського звеличування відіврав важливу роль у розбудові загальноефіоп-ської державності. Свій внесок у зміцнення державної єдності зробила ефіопська християнська церква монофізитського напряму, яка сприяла надетнічній консолідації царських підданих за умов їхньої поліетнічності. Й хоча панівним етносом у державі Соломонідів були амгара, представники інших місцевих народностей, які сповідували монофізитство (тиг-рай, тигре, гураге, оромо та ін
Ефіопія після завершення епохи середньовіччя
На схилі середньовіччя правителем Ефіопського царства був один із найвідоміших представників соломонідської династії Іясу 1 [1682— 1705J, якого офіційна ефіопська історіографія іменує Великим. Своє прізвисько Іясу 1 дістав недарма: за його правління християнська Ефіопія, оточена державами й народами, шо сповідували мусульманство та язичництво, змогла не лише зберегти свій суверенітет як моно-фізитська імперія, а й здобула неабиякий воєнно-політичний авторитет на міжнародній арені. Щоправда, шлях до здобуття імперської величі Іясу І обрав настільки безперспективний, шо вже на початку XVIII ст. його держава почала швидко занепадати, аж доки не поринула у глибоку внутрішню системну кризу.
Традиційна економіка Ефіопії завжди базувалася на багатогалузевому сільському господарстві та масштабній міжнародній торгівлі. Місцеві рільники, використовуючи технології терасного й іригаційного землеробства, культивували залізисте ефіопське просо (теф), дурру (сорго), дагуссу (місцевий різновид пшениці), олійний сезам (кунжут) та місцеві різновиди бобових (коров'ячий горох, земляні боби). Серед городніх культур переважали місцеві коренеплоди (ямс, маніок, батат), цибуля і часник. В обмежених масштабах розводили тютюн і бавовник. Основними знаряддями для обробки землі слугували примітивна соха і мотика, зрідка — мареша (дерев'яний плуг із залізним наконечником). Скотарство (рогата худоба, віслюки, коні, мули) мало допоміжний характер, забезпечуючи людину тягловою силою, транспортом, шкурами, м'ясом і молоком. Про важливість свійського тваринництва в господарському комплексі традиційної Ефіопії свідчить релігійна заборона полювання на диких тварин, поширена серед більшості місцевих християн-монофізитів. Значно менш розвиненою залишалася місцева реміснича галузь: кустарні бавовняне та вовняне ткацтво, килимарство (з козячої вовни), чинбарство й гончарство, примітивна металообробка (ефіопські ковалі так і не навчилися гартувати