План

Вступ. 3

Ефіопія після завершення епохи середньовіччя. 4

Боротьба за возз'єднання. 8

Висновок. 13

Література. 14

Вступ

Наприкінці середньовіччя Ефіопська держава перебувала у стані глибокої кризової реконст­рукції. На зовнішній вигляд це була велична імперія з багатими культурно-історичними й во­єнно-політичними традиціями й відповідними релігійними та геостратегічними амбіціями, яс­кравим уособленням яких виступала офіційна історія правлячої в країні династії Соломонідів. Ефіопські «царі царів» (негусе неґест) вели свій «родовід» від наймудрішого та найвідомішого біблійного царя Соломона Єрусалимського і його не менш уславленої царственої коханки цариці Савської, син яких на ім'я Менелік І вважався першим ефіопським володарем.

Концепція про соломонідське походження ефіопських правителів є, звичайно, справжнісінькою вигадкою, поява якої припадає на XIV ст. Метою її створення було якісне звеличення династії негусів («царів») народу амгара за часів побудови під їхнім керівництвом християнського Ефіопсь­кого царства, що відбувалася за умов жорстокої боротьби з багатьма іншими конкуруючими династіями, серед яких траплялися не лише християни, а й іудеї та мусульмани. Не сприяла політичній консолідації країни й надзвичайна етнічна строкатість регіону, тому саме династизм соломонідського зве­личування відіврав важливу роль у розбудові загальноефіоп-ської державності. Свій внесок у зміцнення державної єдності зробила ефіопська християнська церква монофізитського на­пряму, яка сприяла надетнічній консолідації царських підда­них за умов їхньої поліетнічності. Й хоча панівним етносом у державі Соломонідів були амгара, представники інших місцевих народностей, які сповідували монофізитство (тиг-рай, тигре, гураге, оромо та ін

),  також вважали соломонідських негусе неґестів «своїми» природними владиками. До того ж більшість ефіопських народів розмовляли доволі близькими семітськими мовами (з більшими чи меншими вкрапленнями ку-шитської лексики).

Ефіопія після завершення епохи середньовіччя

На схилі середньовіччя правителем Ефіопського царства був один із найвідоміших представників соломонідської династії Іясу 1 [1682— 1705J, якого офіційна ефіопська історіографія іменує Великим. Своє прізвисько Іясу 1 дістав недарма: за його правління християнська Ефі­опія, оточена державами й народами, шо сповідували мусульманство та язичництво, змогла не лише зберегти свій суверенітет як моно-фізитська імперія, а й здобула неабиякий воєнно-політичний автори­тет на міжнародній арені. Щоправда, шлях до здобуття імперської ве­личі Іясу І обрав настільки безперспективний, шо вже на початку XVIII ст. його держава почала швидко занепадати, аж доки не пори­нула у глибоку внутрішню системну кризу.

Традиційна економіка Ефіопії завжди базувалася на багатогалузе­вому сільському господарстві та масштабній міжнародній торгівлі. Місцеві рільники, використовуючи технології терасного й іригаційно­го землеробства, культивували залізисте ефіопське просо (теф), дурру (сорго), дагуссу (місцевий різновид пшениці), олійний сезам (кунжут) та місцеві різновиди бобових (коров'ячий горох, земляні боби). Серед городніх культур переважали місцеві коренеплоди (ямс, маніок, ба­тат), цибуля і часник. В обмежених масштабах розводили тютюн і ба­вовник. Основними знаряддями для обробки землі слугували при­мітивна соха і мотика, зрідка — мареша (дерев'яний плуг із залізним наконечником). Скотарство (рогата худоба, віслюки, коні, мули) мало допоміжний характер, забезпечуючи людину тягловою силою, транс­портом, шкурами, м'ясом і молоком. Про важливість свійського тва­ринництва в господарському комплексі традиційної Ефіопії свідчить релігійна заборона полювання на диких тварин, поширена серед біль­шості місцевих християн-монофізитів. Значно менш розвиненою за­лишалася місцева реміснича галузь: кустарні бавовняне та вовняне ткацтво, килимарство (з козячої вовни), чинбарство й гончарство, при­мітивна металообробка (ефіопські ковалі так і не навчилися гартувати