Електронний цифровий підпис - міжнародні та національні правові аспекти

Електронний цифровий підпис - міжнародні та національні правові аспекти

 

Сьогодні все більшого поширення набуває обмін так званими „електронними документами" у банківській, економічній, правовій, технічній та інших сферах, що відкриває перспективи для прискорення розвитку та підвищення ефективності людської діяльності. Тому актуальним стає захист даних „цифровим підписом" (ЦП), що надає їм юридичної сили паперових документів, засвідчених підписом та печаткою відправника [1]. Цієї мети можна досягти за дотримання вимог низки законодавчих актів та інших нормативно - правових документів, а також при технічно коректному застосуванні легальних програмних засобів.

Глобальні мережі дозволяють вільно передавати інформацію через кордони, але у різних державах можуть застосовуватись неоднакові законодавчі підходи стосовно чинності електронних підписів. Тому важливими є юридична узгодженість міжнародних та національних правових актів. Фахівці у галузі ЦП звичайно досліджують науково-технічні аспекти у даній сфері, а правові засади привертають менше уваги науковців.

 

Міжнародні нормативні документи про цифровий підпис.

Уперше ідея цифрового підпису була викладена У. Диффі (W. Diffie) та М. Хеллманом (M. Hellman) у 1976 р. з метою заміни звичайних паперових документів їх електронними аналогами, повноцінними з юридичної точки зору. Першим практичним рішенням став „електронний підпис RSA", розроблений у 1977 p. співробітниками Масачусетського технологічного інституту (Н. Rivest, A. Shamir, L. Adleman) [1]. У 1985 p

створено (El Gamal) криптографічну систему, на базі якої побудовано криптографічний стандарт США DSS (Digital Signature Standart). У 1990 p. розроблено (P. Zimmermann) на базі алгоритму RSA для застосування цифрового підпису програму PGP (Pretty Good Privasy) [1]. Вона має недорогі комерційні варіанти, а також спрощену безплатну версію. Програмне забезпечення PGP поклало початок активного використання ЦП у різних країнах. Альтернативою їй стала випущена у 1999 р. В. Кохом (Werner Koch) система GPG (GNU Privacy Guard), яка поширюється вільно. GPG дозволяє шифрувати та підписувати дані з метою їх безпечної передачі та зберігання, а також повністю сумісна з стандартом IETF OpenPGP, що дозволяє їй взаємодіяти з системою PGP.

Оскільки використання цифрового підпису досить поширене у багатьох країнах, були прийняті нормативні документи міжнародного рівня, які регламентують розроблення та застосування засобів ЦП. Одним із перших таких актів, призначених для узгодження підходів щодо надання електронній кореспонденції статусу документів, які мають юридичну силу, став „Правовий посібник з електронного переказу коштів" Комісії ООН з права та міжнародної торгівлі (ЮНСІТРАЛ) від 1987 р. [3]. У ньому було запропоновано спільні підходи до підписів у електронній формі та до сертифікаційних органів. Важливим етапом розвитку ЦП став Типовий закон ЮНСІТРАЛ «Про електронну торгівлю» від 1996 p. , який сформулював фундаментальні принципи щодо використання електронних підписів, як засобу забезпечення однакового режиму для користувачів паперової документації й користувачів комп'ютеризованої інформації [4].

Одним з основних міжнародних документів у цій сфері є Типовий закон Комісії ООН з права та міжнародної торгівлі ЮНСІТРАЛ «Про електронні підписи», прийнятий у 2001 році [5]. Його призначення — надати державам допомогу зі створення уніфікованої законодавчої бази, яка регулює функції підпису в електронному середовищі. Крім того, Типовий закон встановлює зв'язок між технічною надійністю і юридичною чинністю, якою може володіти конкретний електронний підпис у "кіберпросторі".

У Типовому законі „Про електронні підписи" визначено, що цифрові підписи створюються і перевіряються

1 2 3 4 5

Схожі роботи

Реферати

Курсові

Дипломні