Етнічні та регіональні релігії

текстів: Веди (Рігведа, Самаведа, Яджурведа, Атхарваведа; кін. ІІ — поч. І тис. до н.  е. ) — гімни богам, Упанішади (від VII ст. до н.  е. до XV ст. н.  е. ) — філософські тлумачення Вед; Махабхарата і Рамаяна (серед. І тис. до н.  е. ) — епічні поеми, героями яких є боги, люди та напівлегендарні аватари (земні втілення богів), насамперед Рама і Крішна.

Особливе місце посідає Бхагавадгіта — один із розділів Махабхарати, яка в індуїзмі набула значення «п’ятої веди». У цій невеликій за обсягом поемі розповідається про битву на полі Куру двох родів нащадків Бхарати. У центрі сюжету — розмова напередодні битви Арджуни, який очолює військо пандавів, та Крішни, його колісничого

Арджуна, побачивши серед ворожого війська кауравів своїх родичів, опиняється перед тяжким вибором: або вбивати родичів, або ухилитися від битви. Крішна, аватар бога Вішну, радить Арджуні виконати до кінця дхарму (обов’язок) кшатрія (воїна) і перемогти на полі бою. Поняття «вбивство» немає, бо душа вічна, а відповідальність людини лежить лише в межах її дхарми.

Далі Крішна розповідає Арджуні про місце людини у всесвіті, про її божественну або асуричну (демонічну) долю, про шляхи до єдності з Брахманом (Абсолютом). Різні напрямки індуїзму розуміють Абсолют як персональну або імперсональну субстанцію. Найбільш поширеною є концепція Тримурті — трьох богів-іпостасей Брахмана, що відображають три основні його функції — творчу (Брахма), охоронну (Вішну) та руйнівну (Шіва).

У тексті Гіти ми знаходимо також концепцію реінкарнації — перевтілення живих істот згідно із законом відплати (карма), учення про вічність душі, що, перебуваючи в сансарі (колесі перевтілень), має звільнитися від ілюзорності (майя) і досягти спасіння (мокша), яке розумілося як результат самопізнання людини, усвідомлення своєї божественності.

Світ і людина утворені єдністю пуруші та пракриті — чоловічого (свідомого) та жіночого (матеріального) начал. Самопізнання людини — це розрізнення в собі цих сил, і, передовсім, трьох гун (якостей) пракриті, чорної, червоної та білої «ниток» матеріальної природи світу — тамаса, раджаса та сатви.

Тамас — це якість інерції та невігластва, сила несвідомого. Раджас — якість зусилля та активності, пристрасть і бажання. Сатва — якість дії світла, сила гармонійної врівноваженості, щастя та знання.

Гіта пропонує людині не тільки подолати в собі якості двох нижчих гун, а й піднятися над усіма гунами, звільнитися від матеріального, щоправда, не відмовляючись від земних справ. Той, хто пізнає, не уникає ані приємних, ані неприємних дій — до перших він не прив’язаний, до других не відчуває відрази.

Такі дії становили основу карма-марга (шляху дій), що поряд із джняна-марга (шляхом знання) та бхакті-марга (шляхом відданості) були основними способами досягнення єдності Атмана та Брахмана — суб’єктивного, індивідуального та об’єктивного начал світу.

Іноді марга розуміли як різновиди йоги (поєднання з божественним). На заході більш відома хатха-йога, або класична йога Патанджалі, яка використовувала фізичні та дихальні вправи для пробудження енергії Кундаліні-Шакті. Ця енергія у вигляді змії, яка згорнулась у три з половиною кільця, спить у нижній чакрі (тонкоенергетичному центрі) хребта. Завдяки тривалому тренуванню за системою йоги вона пробуджується і, піднімаючися хребтом до сахасрари — центру свідомості, відкриває й інші чакри в тілі людини, наділяючи її надприродними властивостями — сидхами. Самі

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11

Схожі роботи

Реферати

Курсові

Дипломні