Етнічні та регіональні релігії

як своєрідний «козел відпущення» всієї спільноти, адже уособлює все «зле», «старе», що існує в соціумі та природі. Стародавній слов’янин, на думку О.  Котляревського, у щоденному русі сонця вбачав ціле життя живої істоти, подобу своєї особистості: сонце народжувалось, швидко «дорослішало», набирало сил, потім поступово старішало і нарешті — вмирало. «Смерть» божества означає й смерть старого стану, за яким неминуче настає відродження в оновленому вигляді. Мотив «золотої середини» у східних слов’ян зображається в сюжетах про «камінь у фундаменті світобудови», «златоковаля як деміурга всесвіту», «всесвіт як ремісничий виріб».

Дослідники давньослов’янської релігійної міфології підкреслюють існування чотирьох рівнів міфології східних слов’ян. Перший з них характеризується найбільш абстрактними божественними функціями богів. До цього рівня належать Перун і Велес, а також Сварог, Дажбог, Мокоша, Яровіт. До другого рівня належать божества, що уособлюють сезонні господарські цикли та втілюють цілісність замкнених соціальних угруповань, — Род і Чур. Третій рівень становлять персоніфіковані космоетичні поняття, до яких належать Доля, Лихо, Правда, Кривда тощо. Четвертий рівень — це різні групи неіндивідуалізованих істот —
домовики, русалки, віли тощо. Окрема група складається з ге-
роїв міфологізованої історії східних слов’ян — Кий, Щек, Хорив, Либідь.

На думку М.  С

 Грушевського, ясними і веселими очима дивилися східні слов’яни на світ божий, вони не знали темних суворих богів, що важать на щастя людини, понад усе славили й шанували світло і тепло світове, що дає себе знати в сонце, теплі, в буйній рослинності, в усім житті природи. У «Велесовій книзі» про ієрархію богів східних слов’ян сказано суперечливо: «Якщо ж трапиться якийсь блудень, що хотів би порахувати богів, поділити в небі, то вигнаний буде з роду, бо не мали богів, лише Вишень і Сварог і інші суть множеством, бо бог є єдин і множествен» (Велесова книга, фрагмент 30, стор. 111).

Не було у східних слов’ян осібних храмів, касти жерців, щоб тим богам служити. Кожний сам справляв жертву або молитву богам за себе і свою сім’ю. Молилися десь в тихім місці, над водою, де людина найживіше відчуває подих тої таємничої сили, що оживляє природу, ідоли богів були рідкі, мабуть, по більших тільки містах. До нас досягли слова молитви того часу: «Господи, ти давав нам страву, дай нам її й тепер подостатку».

Про життя людське слов’яни вірили, що воно не кінчиться зі смертю: померлі живуть далі, можуть з’являтися між людьми, тому треба добрим, сутим похороном заслужити собі ласку покійника, щоб не докучав і не шкодив по смерті. Ховаючи покійника, разом з ним клали різні домашні речі, убивали домашню худобу, а часто траплялося, що й жінка-вдова убивала себе на могилі чоловіка. Є підтвердження археологів про цей звичай, яке знайдено в могилах ІХ—Х ст. В одних сторонах ховали небіжчика, закопуючи в могилі, в інших палили і засипали землею або, спаливши на іншому місці, складали потім недогарки в горнець і насипали над ним могилу. Разом з небіжчиком засипали чи палили різне добро його. На могилі справляли поминки — пили, гуляли, часом різні гри справляли (це звалось «тризною»), після того досипали могилу. Небіжчикам ставили їжу на могилі або при щоденнім обіді залишали їм страву.