Етногенез слов’ян. Давні східні слов’яни

1. Етногенез слов’ян

Проблема етногенезу (походження народів) є однією з найважливіших і водночас найскладніших розділів історіографії. На жаль, ще й нині не маємо добре опрацьованої та загальновизнаної етногонічної теорії, яка дозволила б упевнено і всебічно відтворити процес виникнення кожного народу. Це викликає цілий спектр концепцій, гіпотез, домислів, які часом виключають одне одного. Для уникнення певних непорозумінь, розглянемо спочатку деякі принципові історіософські настанови.

Поняття етнічної спільноти (етносу, народу) є історичним. Етнічні явища знаходять свій вияв у єдності території, мови, матеріальної культури, побуту, звичаїв, вірувань і т. д. Проблема етногенезу є проблемою історичною, а процес походження народів ¾ однією із сторін історичного розвитку суспільства. Очевидно, що вирішити питання щодо походження того чи іншого народу на підставі лише якогось одного різновиду джерел ¾ археологічних, історичних (писемних), лінгвістичних, етнографічних, антропологічних і т. д. ¾ неможливо. Лише залучення всіх цих матеріалів може забезпечити успіх досліднику. Найпоширенішим є погляд, ніби головне місце при розв’язанні проблеми етногенезу належить мовному матеріалові, і отже, проблема ця вважається передовсім лінгвістичною. Але, оскільки дослідники виділяють п’ять основних етновизначальних ознак (спільна мова, спільна територія наявність історичної свідомості, єдиної культури та ментальності), ми не можемо говорити про побудову етногенезу якогось конкретного народу базуючись лише на лінгвістичних дослідженнях, а повинні відштовхуватися від дослідження всіх цих ознак у їх комплексі.

Першим 900 років тому на питання, звідки пішли слов’яни, спробував відповісти київський літописець Нестор, що бачив їх прабатьківщину в Подунав’ї. Л. Нідерле вважав ядром праслов’янської території Волинь. Слов’янську прабатьківщину він обмежував на заході Середньою Віслою та Карпатами, а на сході Середнім Дніпром. Ця концепція слов’яногенезу отримала назву вісло-дніпровської.

В радянській історіографії значно поширилась автохтоністська модифікація концепції Л. Нідерле. Її фундатори Б. О

Рибаков, М. І. Артамонов, П. М. Третяков вважали праслов’янською тшинецьку культуру епохи бронзи, що поширилась у XV-XII ст. до н. е. у Поліссі та на Волині й у процесі саморозвитку з часом трансформувалась у найдавнішу власне слов’янську зарубинецьку культуру.

Більшість сучасних дослідників згодні з Л. Нідерле, що прабатьківщиною слов’янства були території, обмежені на заході Середньою Віслою та Карпатами, на сході Середнім Дніпром, на півночі ¾ Прип’яттю, а на півдні ¾ середніми течіями Дністра та Південного Бугу.

Кінець венедської, або зарубинецької, єдності раннього слов’янства поклала експансія германських племен готів. У Східну Польщу вони прийшли з Ютландії у I ст. н. е. В II ст. готи просуваються в східному напрямку на Волинь, винищуючи слов’янську людність. Волинські слов’яни тікають на схід у Подніпров’я та на південь у Подністров’я. На Дніпрі вони беруть участь у формуванні київської культури ІІІ ¾ IV ст. , а в Подністров’ї ¾ зубрицької групи пам’яток.

Рятуючись від винищення готами, слов’яни просуваються Дністром на південь у Буджацькі степи та на Нижній Дунай. Останнім часом тут відкрито пам’ятки етулійського типу, що матеріальною культурою нагадують зубрицькі поселення Верхнього Дністра.

З Волині готи долиною Південного Бугу виходять у причорноморські степи. Таким чином, зарубинецький масив ранніх слов’ян був розрізаний готами на дві частини ¾ київську культуру Подніпров’я та зубрицьку групу Верхнього Подністров’я. Надалі ці частини ранньослов’янської спільноти розвиваються самостійно, набуваючи специфічних рис. Отже,

1 2 3 4 5 6 7 8 9