Феномен внутрішньої еміграції

Із словом еміграція ми вже давно звиклися. Хтось, правда, про неї тільки чув, а хтось і особисто знає людей, що кудись емігрували і чим це для них обернулося. Словосполучення ж «внутрішня еміграція» не настільки звичне, хоча останнім часом усе частіше і воно зутрічається не лише у масовій пресі, але й у наукових виданнях. Кілька років тому журнал „Огонек” опублікував листа, автор якого А. Леонідов твердив: внутрішня еміграція виникає тоді, коли мислячій людині набридає, що держава має її за бидло. У статті «Про себе і свою роботу» І. Кон так пояснює зміни у своїй професійній кар’єрі: «Відхід в історико-етнографічну проблематику був усвідомленою внутрішньою еміграцією (підкреслення моє – О. І. ), втечею від радянської дійсності» [9, с. 44]. А траплялося й навпаки: держава ставила людину в такі умови, що вона сама змушена була ставати внутрішнім емігрантом. Так сталося, наприклад, з О. Зинов’євим за його власноим визнанням: «Я з родиною виявився викинутим із звичного для мене середовища і опинився в становищі внутрішнього емігранта, але не в сенсі мого внутрішнього (ідейного, морального, психологічного) стану, а буквально був викинутий із суспільства, проте утриманий всередині країни» [8, с. 478].

Подібні цитати можна продовжити.

Що ж це за поняття – «внутрішня еміграція»? Як воно увійшло в наше побутування? Чому дехто, почувши ці слова, безпомилково розуміє, про що мова, інший – здогадується, а дехто дивується? При цьому виникає ще безліч інших запитань, що чекають відповідей

Визначення поняття

Словосполучення „внутрішній емігрант” – це фактично оксюморон, тобто поєднання непоєднуваного, як, наприклад, «живий труп», «суха вода» тощо. З’явилося воно, очевидно, у 20-і роки ХХ століття, і, передусім, пов’язувалося з ім’ям Анни Ахматової. В одному з своїх листів до Анатолія Наймана вона писала: «Салон Бріків планомірно боровся зі мною, висунувши звинувачення у внутрішній еміграції, що злегка відгонило доносом » [14, с. 341]. Цей маркер так і лишився з нею на все її життя.

Хоча в Постанові ЦК ВКП(б) 1946 року про журнали «Звезда» і «Ленинград» і в доповіді А. Жданова конкретно це словосполучення не вживалося, але, по суті, говориться про те ж саме: поезія Ахматової застигла «на позиціях буржуазно-аристократичного естетства і декадентства – «мистецтва для мистецтва», яке не бажає йти в ногу зі своїм народом». Про «внутрішню емігрантщину, яка прагне зіштовхнути радянську літературу з її генерального шляху», говорила тоді й Анна Караваєва, тавруючи літературну групу «Серапіонових братів», до якої свого часу належав Михайло Зощенко [цит. за 16, с. 12].

У своїх мемуарах Емма Герштейн згадує, що «в п’ятдесятих-шістдесятих роках Анна Андріївна повинна була зустрітися зі старим петербурзьким знайомим з десятих чи двадцятих років, з яким вона відтоді не зустрічалася. Він, очевидно, належав до тих людей, які цуралися зустрічей з «внутрішньою емігранткою» Ахматовою» [5, с. 489].

Можна припустити, що саме слово «внутрішня» з’явилося на противагу реальній еміграції, можливій у ті роки. Емігрували люди, які або не сприйняли нової влади, або ті, кого сама ця влада не сприймала і фактично витискувала з країни.

Емма Герштейн, говорячи про

1 2 3 4 5 6 7 8 9