Фільм «Тіні забутих предків»

Фільм «Тіні забутих предків»

80 років від дня народження Параджанова. 40 років — з часу виходу на екран фільму «Тіні забутих предків». Це круглі дати 2004 року. Прив'язка до ювілеїв геть необов'язкова. Але й самі «Тіні» постали з ювілею. Ідею кінострічки до 100-річчя Коцюбинського підкинули з його музею, що в Чернігові.

Матеріал мав ворожбитську силу

Коцюбинський закохався в Карпати в 1910-му. Параджанов — у 1963-му. Гуцульщина і Коцюбинський дали українській літературі виняткову повість. Гуцульщина і Параджанов народили цю «правдиву казку гір» вдруге — як знаковий для українського кіно фільм. Саме те, чим можна відкривати себе світові, дав перетин творців і магічного краю. Бо Карпати — не просто земля мольфарів, вони самі — мольфар, ворожбитська сила якого передається мистецьким явищам. Хоч трохи перенести на папір колорит і запах Карпат прагнув Коцюбинський. Уникнути найменшої стилізації й імітації намагався Параджанов. Дитинно відкрите єство, свіжий погляд стороннього, чуття першоджерела і Божий вогонь — із такого тіста росли «Тіні».

 «Все, що бачите на екрані, було насправді. Так, як плачуть гуцули, ніхто не може плакати. Це був рік життя, прожитого біля вогнища, біля джерела натхнення, — говорив Параджанов на обговоренні худрадою щойно знятого фільму в 1964 році. І продовжував, — На жаль, нас підвів автор, він був відсутній з першого дня».

 Наразі ж не хто інший як автор, «диво-чоловік, у якого є все» ( за Параджановим), зібрав у Верховині колосальний колектив митців, серед яких Карпати не були відкриттям хіба що для художника Г. Якутовича та студента І. Миколайчука.

 Кількасот кілометрів намотав рафик- «розвідник» по крутосхилах, доки вибрали для зйомок Верховину — колишнє Жаб'є. Параджанов одразу ж захотів побачити Карпати з найвищої точки

Отож, символічним карпатським хрещенням став підйом на Говерлу. Карпати готові були ділитися скарбами. А Параджанов умів їх знайти.

 Мав заповідь свого вчителя Ігоря Савченка всмоктуватися в матеріал, вбирати його, як губка. Мав потребу «пробитися вглиб, до витоків повісті, до тої стихії, що породила її». Вивчав Гуцульщину щомиті. Їздив на весілля й похорони, в музеї та церкви. Збирав і речі. Вирісши в сім'ї антиквара, знав ціну справжньому. Був просто одержимий, коли бачив можливість заволодіти яким раритетом. Хоча потім легко продавав або й дарував придбане: наче хотів лише доторкнутися й пізнати сховану там суть. Полював і за гуцульською старовиною. Привіз до Києва «цілий музей»: згарди, пацірки, хрести, бартки, а також — ікони (народний примітив). Дехто каже: взяв для зйомок і не повернув. Але відомо й те, що дуже багато речей Параджанову дарували. Щодо Космацького іконостасу, композитор Мирослав Скорик згадує: «На мій погляд, там вина всіх, у т. ч. й священиків. Священики навіть не уявляли вартості тих ікон. А тоді Параджанов деяким людям навіть пропонував ці ікони в нього купити, і досить дешево».

 Заповіддю Параджанова було в усьому бачити мистецтво. Мислив живописом, асоціаціями. Його фільм без кольору — все одно, що опера без звуку.  

«За рафаелівську красуню…»

Жили у Верховині. Знімали також і

1 2 3 4