Філософія серця в українській культурній традиції

 Багатьом національним культурам притаманна філософська система або вчення, що найбільше характеризує її своєрідність та унікальність у світі. Таким філософським вченням, яке виражає специфіку української національної культури і філософії, є “філософія серця”. Найбільш яскраве відбраження вона знайшла у Григорія Сковороди та філософії Памфіла Юркевича. Памфіл Юркевич, зокрема, відводить серцю особливе місце в своїх філософських пошуках, вважаючи його осередком усіх сутнісних сил людини. “Філософія серця” з'являється як філософська основа українського романтизму та знаходить своє відображення у працях Михайла Максимовича, Миколи Гоголя, Пантелеймона Куліша, Тараса Шевченка.

 Чимало дослідників розглядали проблему “філософії серця” та її місце в філософії та культурі України. Так, І. Бичко, говорячи про “кордоцентризм” вітчизняної філософії, наголошував на ментальній співзвучності української та європейської філософської традиції [1]. Н. Кохан визначає “філософію серця” як парадигму українського менталітету. Дуже багато наукових робіт присвячено розгляду “філософії серця” П. Юркевича. Його філософсько-етичній концепції присвячені статті О. Шинкаренко, М. Громова, С. Вільчинської, М. Лука, Р. Пітча, С. Ярмуся, Л. Кострюкової, М. Запорожця.

 Вчені по-різному оцінюють цю філософію

Але незаперечним залишається те, що вона мала великий вплив на розвиток української філософії та культури, і найцікавішого розвитку набула у філософському доробку П. Юркевича. Що ж уявляє собою ця філософія і чому вона викликала й викликає таке неодностайне ставлення до себе?

Головною рисою української національної психології є емоціоналізм – надання високої оцінки відчуттям, своєрідне бачення природи, так би мовити, злиття з нею. Образ серця як центру емоційного життя людини ми віднаходимо вже в українців Княжої доби, він прослідковується в народних піснях, казках, приказках. Києво-руська культура формувалася у творчому діалозі візантійського християнства та слов'янської міфології, вже тоді виявляється тенденція, що трактує серце як орган розуміння, як центр, що зводить воєдино думку, волю та віру. У “Слові про закон і Благодать” Іларіон писав, що коли князь Володимир задумав увести Християнство на Русі, в нього в серці “засіяв розум” [3, 137].

 Уже після прийняття християнства серце починає переважно розглядатися як орган, яким ми сприймаємо Бога і через який Бог спілкується з людиною, а також як центр морального життя і духовності. Звідси, власне, і виникнення проблеми співвідношення віри та розуму, бо саме серце починає розумітися як носій чогось втаємниченого, віри. Отже, серце виступає тут як загальнохристиянський символ. Розгляд серця під таким кутом зору зустрічається в багатьох пам’ятках нашої давнини. Так, наприклад, увага авторів “Києво-Печерського патерика” зосереджена на зображенні внутрішнього морального життя людини, її відчуттів і прагнень, які пов’язані із серцем, через яке до неї мовить Бог.

 З християнською антропологією пов’язані світоглядні настанови таких видатних мислителів, як Г. Сковорода, Г. Кониський, П. Могила, Д. Туптало.

 Проте найбільшого теоретичного обґрунтування “філософія серця” набула в творчості Памфіла Юркевича. Саме через етичну проблематику “філософії серця” він виходить на одну з центральних проблем в українській філософії взагалом та в українській академічній філософії зокрема – проблему співвідношення розуму і віри.

 У Г. Сковороди “філософія серця” розглядає людину як центр Всесвіту. Поняття “серця” тлумачиться ним не лише як емоційна сфера, а й як символ духовного життя людини. Взагалі, духовний світ людини є основним об'єктом дослідження мислителя. У понятті “серця” філософ розмежовує матеріальне і

1 2 3 4 5 6

Схожі роботи

Реферати

Курсові

Дипломні