Філософська думка в Києво-Могилянській академії

події. Звідси його відмова від державності, потяг до внутрішньої незалежності. Можна погодитись з В. Петровим, що такі зовнішні обставини дійсно мали певний вплив на філософські погляди Г. Сковороди. До цього слід додати великий вплив патристики та давньогрецької філософії (Платона, неоплатоників, стоїків та ін. ), а також вплив тієї української філософської традиції, яка надавала перевагу умоосяжному світу над чуттєвим.

Заклик до самопізнання пов'язаний у філософа із кордоцентризмом: “. . . утаенная мыслей наших бездна и глубокое сердце - все одно” [Т. 1, С. 161]. “Не по лицу судите, но по сердцу<. . . > Всяк есть тьм, чіе сердце в нем<…>” [Т. 1, С. 156]. Серце - це істинна людина; глибоке серце - це істина, сутність, сила, у якій полягає життя. Сутність людини - у її серці, яке є корінням життя, любові, думок, волі, центром внутрішнього світу людини, його душею. Серце - джерело вчинків. Через серце йде найкоротший шлях до Бога. Тема кордоцентризму у Г. Сковороди є органічно пов'язаною з його відношенням до Бога. Бог завжди є присутнім у середині людини, бо кожен несе в собі іскру Божу. В листі до В. М. Земборського він пише: “Внутр тебь божій человьк, не за морем” [Т. 2, С. 400].

Далі треба зупинитися на онтологічних поглядах філософа. Всю дійсність Г. Сковорода розподіляє на три світи. Про це можна прочитати в роботі “Діалог. Имя ему - Потоп зміин”: “Суть же тры мыры

Первый есть всеобщій и мыр обительный, гдь все рожденное обитает. Сей составлен из бесчисленных мыр-мыров и есть великій мыр. Другіи два суть частныи и малыи мыры. Первый мікрокозм, сирьчь - мырик, мирок, или человьк. Вторый мыр симболичный, сирьчь библіа” [Т. 2, С. 137]. Філософ виділяє макрокосм, тобто Всесвіт, мікрокосм, тобто людину (відгук античності) та світ символічний - Біблію.

Весь світ складається з двох натур: видимої та невидимої. Про це йдеться в працях “Начальная дверь ко христіанскому добронравію” [Т. 1, С. 145-146] та “Наркісс. Разглагол о том: узнай себе” [Т. 1, С. 179]. Видима натура - це “тварь”, “лжа”, “рухлядь”, “лом”, “вздор”, матерія, земля, тінь, плоть, видимість, яка обманює нас, бо приховує істину, тобто невидиму натуру. Видимий світ - це тінь невидимого світу (згадаймо погляди Платона). Невидима натура - це Бог (інші назви - дух, цар, розум, істина), який пронизує, містить у собі, підтримує, організовує, годує, захищає, робить цілісною видиму натуру. Бог завжди був, є та завжди буде. Він - серце Всесвіту, він - першопричина всього існуючого, діяльна та рушійна сила. Видима матеріальна натура може змінюватися, переходити з одного стану в інший, тобто перебуває у русі. Матеріальні речі народжуються, змінюються, зникають, але видима натура як така не зникає. Матеріальна натура є виявом дії вічної невидимої натури. Як вважає І. А. Табачников, для Г. Сковороди матерія - це вічна тінь вічного духу. Треба зазначити, що Г. Сковорода близько підійшов до думки про незнищуваність матерії та неперервність її руху. Природа - це саморушна пружина. Тобто джерело руху, розвитку видимої натури знаходиться у ній самій. Протилежні натури видима та невидима співіснують нерозривно.

Невидима натура, або Бог, пронизує всі три світи; Він є в усьому, а все - у Ньому. Це пояснює, чому філософ називає природу саморушною пружиною та водночас Бога - першопричиною всього існуючого. “Бог, природа и Мінерва есть то же” [Т. 1,

1 2 3 4 5 6 7 8 9