Філософська думка в Києво-Могилянській академії

С. 118]. На розуміння Г. Сковородою премудрого Бога вплинуло християнське вчення про Софію - Премудрість Божу, яке увійшло в українську філософію з часів Київської Русі. Ця Премудрість - жива, скрізь розлита сила.

Цікаво, що об'єднання двох натур - незлите. Бог не зливається з природою, продовжує бути окремо. Така точка зору називається панентеїзмом.

Аналізуючи онтологічні погляди філософа, звернемо увагу на антитетичне розуміння буття Г. Сковородою: по-перше, він протиставлює обидві натури (хоча вони існують в єдності); по-друге, кожен з трьох світів складається з двох протилежних натур, адже невидима натура пронизує все; по-третє, філософ стверджує “нерівну рівність” людей. Кожна людина - це “нерівна усім рівність”, бо всі люди рівні перед Богом, але вони всі різні, і перш за все, духовно.

Третій світ - Біблія - світ символів, таємний зміст яких потребує алегоричного тлумачення. Тому філософ називає Біблію “єврейським сфінксом”. Символом самої Біблії у філософа є змій, кільця якого - це символи вічності, її пізнання, пізнання Бога. Вона сама є Бог, його втілення, реальне Боже слово, країна любові, новий світ. При цьому філософ бачить також і біблійні суперечності. Він вважає, що Біблія - це “плоть и дух, буйство и мудрость, море и гавань, потоп и ковчег. . . ” [Т. 2, С. 148]. Біблія має “зовнішню” та “внутрішню” природи, або сторони. Із зовнішньої сторони вона - це зібрання легенд, сказань, а з внутрішньої - вона є Бог і веде до розуміння всього в світі. В. І. Шинкарук вважає, що під символічним світом Г. Сковорода розумів Біблію у широкому значенні - як усю духовну культуру

Неортодоксальні релігійні погляди Г. Сковороди підтверджує його ставлення до Ісуса Христа. Ісус для філософа – “єврейський Епікур”, вічна та мудра людина, сповнена милосердя, любові, терплячості. Це ідеальна “внутрішня” людина. “Он первый сирота, что всь его оставили; он первый нищій, что все от него отняли” [Т. 1, С. 171]. Г. Сковорода робить наголос на людській природі Христа. Його хресні страждання - це смерть “старої”, “зовнішньої”, “плотської” людини та народження “нової”, “внутрішньої”, “духовної” людини. Філософ вважав, що церква з її ритуалами, до яких він ставився скептично, з її чудесами, іконами не відіграє ніякої ролі в наближенні людини до Бога. Можна сказати, що Г. Сковороді певною мірою був притаманний християнський містицизм. До речі, філософ мав власний містичний досвід.

Звернемо увагу на те, що самопізнання у Г. Сковороди органічно пов'язане із богопізнанням. “Один труд в обоих сих - познать себе и уразумьть бога <…>“ [Т. 1, С. 172]. Пізнаючи себе, ми пізнаємо світ. Це можливо тому, що людина є мікрокосмом, який повторює в собі всі особливості макрокосму. Можливості пізнання світу - безмежні; речей, що неможливо пізнати, не існує. Істина нескінченна, як і природа. Можна сказати, що через людину світ пізнає себе.

В процесі самопізнання людина починає розуміти, яка саме праця найбільш відповідає її природі, філософ запроваджує нове для української філософії поняття “сродної праці” (хоча про працю за покликанням взагалі вже йшлося в творах Острозьких книжників та філософів Києво-Могилянської академії). Г. Сковорода вважав, що кожна людина має схильність до певного роду діяльності; це зумовлено її природою. Праця, яка суперечить природі людини, яка є примусовою, не дає радощів та є малопродуктивною. Така несродна праця є джерелом всіх суспільних негараздів, не

1 2 3 4 5 6 7 8 9