Філософсько-світоглядні доктрини Миколи Хвильового

обставинах, які вступили в суперечність з їx творцем. Змінити дійсність, піднести ії до рівня свого зідеалізованого «Я» М. Хвильового не мiг, але й опуститись, перетворитись у свою протилежність - тим більше. Відчуття рокованості своєї долі, невіддільної від мільйонів доль інших. пояснюється геніальною зipкicтю, пророчим передчуттям та причиновим передбаченням, що втілено в його творах та завершальнім трагічнім фіналі власного життя. Герої його - трагічні постаті, хоч i оповиті романтичним серпанком нездійсненної мpiї. Віднаходимо таку паралель в «Арабесках»: «. . . І я, романтик, закоханий у свою наречену, знову бачу iї (М'ятежна наречена - революція. Уточнення наше - К, Д. ) ciроокою гарячою юнкою з багряною полоскою на простріленій скронi. Вона затулила рану жмутом духмяного чебрецю й мчить по ланах часу в безсмертя: - Чи наздожену її - свою cipooкy м'ятежну наречену?» [12, с. 309].  

 Аналізуючи поезію М, Лермонтова «Сон», В. Соловйов писав, що поет «не тільки передчув свою роковану смерть, але и прямо бачив ії зарані, що під силу вищому чарівнику i пророку, який зник в царстві фей»[9, с. 449].  

 Але доля М. Хвильового с віддзеркаленням трагізму мільйонних доль, а романтика розвіюється, як дим від набою. Уci твори М. Хвильового в синтетичній формі i в різних аспектах онтологічного плану, який теоретично ним обґрунтований у статтях та памфлетах, i є духовними базисними категоріями для розуміння «Я» та його ідеалу. Ущербність ідеалу зумовлюється соціальними, історичними обставинами, які створюють суспільний ідеал як образ не ідеального ладу життя. У М. Хвильового він постає в романтичній формі, діє як примус, ідеал, як зовнішня програма для реалізації ціною життя. У філософському плані трагічну невідповідність ідеалу i його втілення висвітлив В. Соловйов: «.

. Ідеал являється тільки в майбутньому, а в теперішньому людина має справу тільки з тим, що суперечить цьому ідеалу, i вся його діяльність від неіснуючого ідеалу повертається на руйнування існуючого, а оскільки це останнє тримається людьми i суспільством, то вся ця справа повертається в насильство над людьми i цілим суспільством. Непомітним чином суспільний ідеал підміняється антисуспільною діяльністю. На питання: що робити? - дається ясна i чітка відповідь: убивати вcix супротивників майбутнього ідеального ладу, тобто всіх захисників теперішнього» [10, с. 183-184]. I тут погоджуємося з думкою, висловленою Ладою Коломієць, що «герой Хвильового стає героєм трагічного самозаперечення». «Парадоксом революційного гуманізму Хвильового виявилася саме спроба утвердження особистості там, де її в ідеалі не повинно бути, - у «безособистісному суспільстві майбутнього унітаризму» [7, с. 65-66].  

 Думка про духовний бунт як базисну категорію романтизму Хвильового уточнена paніше його останньою крапкою. . . Філософія бунту в епоху добра i зла (Т. Манн) детально розроблена Камю в «Бунтующем человеке» [6, с. 415], де простежується генеалогія «не вбивай» та еволюція в максимах сучасної Хвильовому ідеології - «вбивай». Реалізація людиновбивства написана на скрижалях віку, у тих паперах, що поховані в сейфах. . . На жаль, не все утаєне стає явним, біблійна заповідь поки що справдилася не вся. Боротьба Хвильового в контексті сьогоднішнього стану прочитується як боротьба романтичного, абсурдного героя за романтичний ідеал. Та навряд чи може бути виправданим вислів: «Альтернативний герой Хвильового покликується на роль концептуального образу «романтики вітаїзму», що мала б створити новий героїчний міф для революціонерів» [7, с. 66]. Інтерпретація

1 2 3 4 5 6