Французький класичний реалізм в літературі

собі іронічний підтекст, який важко не побачити.

у 1825 р. Меріме видав збірку “Театр Клари Гасуль”, яка уявляла собою нову містифікацію. Тепер Меріме ховався за іменем вигаданої іспанської письменниці і театральної діячки. Нібито іспанські п’єси дивують вмінням Меріме проникати в душу іншого народу. Іспанія стала для Меріме одним із естетичних орієнтирів ще із 1820-х рр. і набула особливого значення для його творчості. Французькому класицизму, який ще панував в ті часи на паризькій сцені, вироджуючись і навіваючи нудоту, Меріме противопоставив живий, несучий сильний заряд ренесансної естетики, іспанський театр. Меріме, взагалі, протиставив раціональну і цинічну Францію стихійній і “підсвідомій” Іспанії.

у 1825 р. , в трактаті “Расін і Шекспір” Стендаль висунув перед французькою літературою завдання створення національних історичних жанрів, які, завдяки Шекспіру і Скотту були вже давно розроблені у Британії, але, через позаісторичність і космополітизм класицизму були практично відсутніми у Франції. На заклик Стендаля відгукнувся Гюґо ( “Собор Паризької Богоматері” ), де Віньї ( “Сен-П’єр” ) та ін. Меріме у 20-х – 30-х рр. створює історичну драму “Жакерія”, дія якої проходить на фоні селянського повстання ХІУ ст. , і історичний роман “Хроніка часів Карла ІХ” ( релігійні громадянські війни ХУІ ст. ). Революційні погляди письменника проступають особливо сильно у другому творі. Меріме показує, як церква перетворила націю на банду вбивць, адже не особисто Карл ІХ, Катерина Медичі та герцоґ де Гіз вирізали нещасних гуґенотів під час Варфоломіївської ночі

Це робили пересічні французи під впливом церкви, яка перетворила Бернара де Мержи (головний герой роману ) на братовбивцю-Каїна.

після революції 1830 р. велика кількість республіканців отримала державні посади. Стендаль почав служити консулом в Італії, Меріме зайняв посаду головного інспектора історичних пам’яток Франції. Він виконував цю місію на протязі більш, ніж 20 рр. , і зробив чимало корисного. Йому вдалося врятувати від руйнування багато архітектурних пам’яток, церков, скульптур, фресок. Він багато зробив для поширення інтересу до мистецтва середньовічної Франції, видав цілу низку археологічних, історичних та мистецтвознавчих праць. Служба вимагала стільки часу, що письменник практично не мав можливості займатися художньою літературою. Тому після 1830 р. із його творчості зникає крупна літературна форма ( роман, драма ). Він звертається до жанру новели. Кожний такий твір Меріме довго обмислює, і тільки потім переносить на папір. Новелістика Меріме зберігає тісний зв’язок із романтичною традицією. Це проявляється на рівні екзотики (“Таманго” ), зображення звичаїв людей, із віддалених від цивілізаторських центрів країн ( “Матео Фальконе”, “Коломба”, “Кармен”, “Здобуття редуту” ), інтерес до проявів ірраціонального, містичного начала в дійсності ( “Видіння Карла ІХ”, “Венера Ільська”, “Локіс” ), аналіз непояснимих душевних спонукань ( “Партія у триктрак” ), віддзеркалення колориту і духу напружених історичних епох ( “Федеріго”, “Душі чистилища” ), показ спустошеності духовного життя своїх сучасників ( “Етруська ваза”, “Подвійна помилка” ), увага до доль людей “дна” ( “Арсена Гійо” ). Однак, романтична тематика у творах Меріме, як правило, вирішується у реалістичному ключі. Наприклад, в новелі “Таманго” ( 1829 ) надано реалістичну картину работоргівлі, проти якої виступали демократично налаштовані люди на початку ХІХ ст. Про те, що Меріме надає саме реалістичну картину, свідчить порівняння його новели із романами

<< 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 >>