ФРІДРІХ ШИЛЛЕР

має потребу в грошах. У фіналі виявляється характерна еволюція шіллерівського героя: коли не можна врятувати все людство, слід пробувати допомогти хоча б одній нещасливій людині. Уже в першій драмі Шиллер сподівається не на силу, а на моральне виправлення суспільства. Шалена пристрасність персонажів, поетичність, їхньої мови, що місцями переходить у брутальність, напруженість сюжету зробили «Розбійників» зразковим надбанням «бурі й натиску» — провідного  літературного напрямку Німеччини 70—80-х, років. Герцог Вютемберзький, довідавшись про виставу, наказав посадити автора «Розбійників» на гауптвахту й заборонити йому писати що-небудь, окрім творів з медицини. Шиллер вирішив покинути володіння карликового деспота. У ніч на 23 вересня 1782 року, скориставшись сум'яттям пишних придворних торжеств на честь російського цесаревича Павла Петровича, який був одружений з племінницею герцога Карла Євгенія, автор «Розбійників» таємно втік з Вюртемберга. П'ять років тривали бездомні блукання, болюча убогість і завзята боротьба за визнання серед німецьких читачів і театральної публіки. Слідом за «Розбійниками» Шіллер створює другу драму, але вже на історичному матеріалі: «Змове Фієско в Генуї» (1782), жанр якої він визначив як «республіканська трагедія». Дія драми відбувається в Італії в 1547 році. В історію світової драматургії п'єса «Підступність і любов» (1783) увійшла як перша «міщанська трагедія». До Шиллера в трагедіях діяли винятково монархи й аристократи, третій стан дозволялося зображувати тільки в комедіях. У драмі «Підступність і любов» Шиллер довів, що трагічні колізії можливі, а часом неминучі в житті простої скромної людини — «міщанина», за поняттями того часу. Одночасно з драматургією Шиллер присвячує себе поезії
У його віршах думка завжди переважає над почуттям, міркуючи над різними явищами життя, він черпає аргументи в античній міфології чи ренесансному мистецтві. Оспівуючи прекрасну даму, він величає її Лаурою, не тільки виражаючи тим самим піднесений платонічний лад почуттів, але й заявляючи себе прихильником італійського гуманіста Франческо Петрарки. Обидва поети віддаються роздумам над тим, чому так необхідна любов людині та людству. На думку Шіллера, що він її успадкував від античних мудреців, усі частки величезного розрізненого світу возз'єднує сила любові. Любов дає життя, без неї світ і природа мертві. Пристрасть, що оспівується поетом, до Лаури — велике благе почуття, тому що воно — необхідна сполучна частка світобудови. У Карловій академії викладав філософію талановитий педагог і вчений Абель, який став згодом другом Шиллера. На майбутнього поета лекції Абеля справили сильне враження. Професор доводив визначність наперед світової гармонії. Спираючись на вчення німецького філософа і вченого Лейбниця, він прагнув прищепити своїм вихованцям оптимістичне світосприймання, вселити любов до ближнього, наставляв їх на шлях пізнання навколишнього життя. Лекції Абеля не минули для Шиллера марно. Найбільш відчутним є вплив його філософської концепції в одному з найвідоміших творів Шиллера «Ода радості», в основу якого покладено властивий Шиллеру принциповий оптимізм, віру в людяну, переконаність у тому, що люди можуть і повинні зріднитися один з одним. Цей вірш зажив світової слави завдяки тому, що Бетховен завершив 9-у симфонію грандіозним хором на його текст. Після кількох невдач у Мангеймському театрі, директор якого Дальберг під різними приводами відмовлявся ставити нові п'єси Шиллера, після тривалої відсутності грошей поет знайшов у Лейпцигу друзів і заступників, які допомогли йому перебороти всі життєві труднощі. Твори Шиллера були видані, він жив під дружнім дахом свого полум'яного шанувальника Готфрша Кернера,
1 2 3 4