Григорій Сковорода - філософ просвітитель

Григорій Сковорода - філософ просвітитель

Особливості української освіти і української філософії взагалі в класичній формі відбилися в житті і творчості Григорія Сковороди - видатного українського мислителя, поета, філософа, педагога, музиканта і співака. Залишивши осторонь сухий раціоналізм європейської філософії, український філософ зосередив свою увагу на проблемах змісту і мети людського буття у світі.

Григорій Савович Сковорода народився1 в 1722 році в селі Чернухи Лубенського повіту Київського намісництва, в сім'ї малоземельного козака. Початковій грамоті навчався в сільській школі, у мандрівних дяків. В 1738-1750 роках був студентом Києво-Могилянської Академії, із дворічною перервою, коли був у Петербурзі, у придворній капелі цариці Єлизавети. В 1750-1753 був у складі посольської місії, побував в Угорщині, Австрії, Польщі, Німеччині, познайомився з відомими вченими того часу. По поверненню на батьківщину 15 років займався викладацькою, просвітительською діяльністю, був викладачем поетики у Переяславському та Харківському колегіумах, мешкав у монастирях. В 1769 році залишив службу і став мандрівним філософом, переходив з одного села в інше, писав свої вірші, діалоги, притчі, сам переписував і розсилав своїм друзям. У будинку одного зі своїх друзів в 1794 році Григорій Сковорода вмер, заповідаючи написати на своїй могилі слова: "Світ мене ловив, та не піймав". Сковороду називають українським Сократом. Відкинувши багатство, славу, мирські насолоди як ілюзорні цінності, філософ життям своєї показав людям шлях духовний, шлях внутрішнього самовдосконалення, дорогу до істини, добра і краси.

Антропоцентризм - головна особливість творчості Сковороди. Людина - початок і кінець його філософії. Саму філософії він визначає як спосіб самопізнання людини, його духовного буття. "Головна мета життя людського, голова діл людських є дух людини, серце

Кожен має свою мету в житті; але не кожен - головну мету, себто не кожен піклується про голову життя. Один піклується про черево життя, себто усі свої діла скеровує, щоб дати життя череву; інший - очам; інший - волоссю; інший ногам та іншим членам тіла; інший - одягам та подібним бездушним речам; філософія або любов до мудрості скеровує усе коло діл своїх до тієї мети, щоб дати життя духу нашому, благородство серцю, світлість думкам, яко голові всього. Коли дух людини веселий, думки спокійні, серце мирне, - то і усе світле, щасливе, блаженне. Оце є філософія"1, стверджує Г. Сковорода, визначаючи своє життєве завдання в духовному народженні людини, у присвяті його у філософію.

Людина виділяється як центральна фігура і в онтологічній схемі Г. Сковороди. Буття є гармонія трьох мирів: Макрокосмосу - великого світу (вся реальність), мікрокосмосу - людини і Світу символічного - Біблія: "Первый есть всеобщий и мир обительный, где все рожденное обитает. СеЙ составлен из бесчисленных мыр-мыров и есть великий мыр. Другим два суть частный и малый мыры. Первый микрокозм, сиречь мырик, мирок или человек. Второй мыр - символичный, си-речь Библиа"1 . Кожний із трьох мирів складається із двох натур: зовнішньої, видимої і внутрішньої, невидимої: "Видимая натура называется тварь, а невидимая - бог" ; невидима натура, або бог всю тварину проницает і містить. Пантеїзм світогляду Сковороди підтверджується його трактуванням світу як єдності двох начал природного, матеріального і духовного, божественного.

Людина, як і макрокосмос, є єдність двох початків: тілесного (земного, матеріального, рухливого, мінливого, гріховного) і духовного (божественного, невидимого, вічного, розумного, серцевого). Внутрішнє, духовне і є Бог у

1 2 3 4 5 6 7