Громадський побут українців

План 

1. ГРОМАДА

2. ГРОМАДСЬКІ СПІЛЬНОСТІ

3. ЗВИЧАЄВЕ ПРАВО

4. ТРАДИЦІЇ ЗЕМЕЛЬНОЇ ОРЕНДИ ТА ОСОБИСТОГО НАЙМУ

5. СВЯТА ГРОМАДСЬКИХ ОБ'ЄДНАНЬ

6. ОСЕРЕДКИ ГРОМАДСЬКОГО СПІЛКУВАННЯ

1. ГРОМАДА

Громадський побут — одна з найважливіших галузей народної культури. Охоплює ті сфери та явища суспільного життя, котрі, як правило, не пов'язані з професіональним побутом, державними інститутами тощо. Нетрадиційні громадські структури (селянська община та її органи самоврядування, братства, молодіжні громади тощо), норми соціальної регуляції (звичаєве право, мораль, взаємодопомога), норми публічного життя та багато іншого. Усі складові Г. п. перебували у тісному взаємозв'язку, у буденній свідомості ніколи не відокремлювались.

Г. п. українців формувався протягом багатьох віків через шанобливе ставлення до традицій попередніх поколінь і усвідомлене прийняття нових звичаїв. Організований відповідно до народних потреб та інтересів, він являв собою досить дійову силу, за допомогою якої селяни та міщани протистояли численним незгодам, зберігали раціональні навички трудового життя, морально-етичні цінності, форми спілкування.

Община (громада) — самоврядний виробничий і соціально-побутовий колектив. Виділяються дві основні форми О. — первісна та селянська (останню звичайно ще називають сусідською, сільською, землеробською). Українцям була відома саме селянська, переважно землеробська О. У часи Київської Русі вона згадується під назвами верв, мир, село. В українських письмових джерелах XIV—XV ст

селянська О. вже відома як громада, общество. Подальша доля селянської О. на Україні складалася у тих чи інших регіонах дещо по-різному, але в основних своїх рисах вона зберігалася майже до кінця XVIII ст. Громади мали власні органи самоврядування — громадський сход, виборну сільську старшину — отамана, пізніше війта. У всіх ділянках свого життя громада спиралася на звичаєве право з його традиційними формами судочинства та общинну мораль з її опорою на звичаї предків.

Приблизно до кінця XVI ст. громада складалася в основному з певної групи дворищ (на Лівобережному Поліссі до середини XVIII ст. — сябрин), які утворилися внаслідок розкладу великих патріархальних сімей (сімейних общин). У цілому її характер визначали індивідуальні господарства малих сімей. Наслідком станової диференціації стало утворення окремих О. — підлеглих селян, селян вільних військових сіл, козаків тощо. Кожна з них обстоювала власні інтереси, але у багатьох випадках громади діяли разом.

Громади не тільки колективно володіли та користувалися землею, а й могли продавати, дарувати її, здавати в оренду, регулювати її експлуатацію, захищати недоторканість. Усе, що стосувалося земель громади, робилося виключно з її відома та дозволу. Громади активно протистояли обмеженню прав своїх членів — від колективних скарг у вищі органи влади і колективних молебнів до відмови від податків чи виконання повинностей та збройної боротьби.

Ліквідація у XVII—XVIIІ ст. колективної власності на орні землі та більшість інших угідь призвела до послаблення общинних засад, проте не означала ліквідацію самої О. У XIX — на початку XX ст. ще існував цілий комплекс звичаїв та обрядів, які були пов'язані з прилученням дитини до громади або виражали общинне санкціювання тих чи інших дій селян. Наприклад, родини та хрестини відзначалися за обов'язковою участю численного кола не тільки близьких родичів чи приятелів, а й представників громади. Завершувалися ці обряди здебільшого у такому осередку громадського спілкування, як корчма. Своєрідне общинне

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15