Громадський побут українців

почали колонізацію малозалюднених південно-східних степів, де засновували поселення й оголошували себе вільними людьми — козаками. Цей процес набрав особливого розмаху в XVII ст. , коли на Середньому Подніпров'ї виникло багато козацьких слобід і хуторів. Під тиском панської колонізації, що поширювалась услід селянській, частина козаків відступила за дніпрові пороги (так званий Низ), де у

 

 

Ф. Красицький. Гість із Запоріжжя. 1901 р.

першій половині XVI ст. створила своєрідну організацію українського К. — Запорізьку Січ. У 70-х роках XVI ст. виник інший вид К — реєстрове (з середини XVII ст. — городове), сформоване урядом Польщі для боротьби з національно-визвольним рухом на Україні та для оборони її південно-східних кордонів від турецько-татарських нападів. За це козаки одержали певні привілеї та офіційну назву Війська Запорізького. Така організація повністю збереглася і в складі Лівобережної України (Гетьманщини) після Визвольної війни 1648—1654 рр.

Обставини, за яких створювалися обидва види українського козацтва, особливості їхньої подальшої історії зумовили й суттєві відмінності між ними. На Запоріжжі, як і на Лівобережжі та Слобожанщині другої половини XVII — 80-х років XVIII ст. , не існувало кріпацтва, а також чітко сформованих станів, — козаки й посполиті могли переходити з одного стану до іншого. Разом із тим низове К. не було однорідним у соціально-майновому та правовому відношенні і поділялося на незначну частину панівної старшини і рядову масу — здебільшого вихідців із селян. Головним заняттям низових козаків довгий час були різні промисли, рибальство, скотарство. Умови господарського життя, постійної боротьби з турками й татарами зумовили їхню переважну безсімейність. Городові ж козаки із початку свого заснування являли собою окремий стан, займалися головним чином хліборобством і мали сім'ї.

На Правобережжі К. було ліквідовано на початку XVIII ст

: за умовами Прутського миру 1711 р. козацькі полки переселилися звідси на Лівобережжя. Зруйнувавши у 1775 р. Запорізьку Січ, уряд царської Росії тим самим ліквідував і низове К. Одну частину козаків було покріпачено, іншу переведено на становище сільських і міських обивателів, а решта втекла за межі Росії і заснувала на підвладній Туреччині території Задунайську Січ. Ліквідація автономії Лівобережної України на початку 80-х років XVIII ст. стала й кінцем існування городового К. як привілейованого стану. Рядові козаки наблизилися за своїм юридичним становищем до державних селян. У XIX ст. вони складали основну масу населення Чернігівської та Полтавської губерній.

К. відіграло виключну роль у вітчизняній історії, справило величезний вплив на формування специфічних рис традиційно-побутової культури, етнічної самосвідомості та національного характеру українського народу. Вже самим фактом свого існування воно надихало українців на боротьбу проти феодального гноблення, за національну незалежність.

К. було оригінальною соціально-економічною і військово-політичною організацією. Її головні риси — відсутність кріпацтва, формальне рівне право всіх членів козацької громади користуватися сільськогосподарськими угіддями, на демократичних засадах брати участь у козацьких радах, де вирішувалися всі найважливіші питання. К. створило й певні органи незалежної української держави. Козацьке військо відзначалося стійкістю у боях, витривалістю, суворою дисципліною. Козакам були властиві взаємодопомога і взаємовиручка, неординарність військових маневрів. Високі моральні принципи та ідеали К. стали взірцем для багатьох поколінь українців.

Представниками українського К. були створені видатні історико-літературні твори — так звані козацькі літописи. Найвидатніші серед

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15