Громадський побут українців

На Поділлі такий обряд називали коронуванням. Прийшовши, хлопець вклонявся на чотири боки. Після цього його піднімали на руках, співаючи величальну пісню "Посіяли дівки льон". Тоді всі сідали до кола і повий член громади пригощав товаришів горілкою. Залучення до парубоцтва могло відбуватися під час проведення якихось спільних робіт, наприклад косовиці. У Карпатах цей обряд мав назви визволки на доброго косаря або фрицування і нагадував визволки на доброго майстра, що відбувалися в цехових братствах. Аби випробувати здібності й витримку нового косаря (фрица), йому не дозволяли відпочивати, а косити змушували між кращими косарями. Нерідко фрица навіть шмагали кропивою, терли мантачкою по голому животі, зв'язували тощо. Обряд завершувався лише тоді, коли новачок влаштовував для косарів могорич у корчмі. З тих нір він діставав право палити люльку, пити горілку і ходити до дівчат. За звичаєм, про це оголошували привселюдно з якогось високого місця.

Парубочі громади мали певні елементи самоврядування. На чолі стояв виборний отаман (береза, вайда). Йому звичайно були притаманні такі риси, як енергійність, кмітливість, вміння організувати інших. Зі своїми підручними отаман ніс певну відповідальність перед сільською громадою, організовував розваги, вів фінансові справи, розбирав суперечки між товаришами тощо.

Соціальне організованими були й дівочі громади, хоча й не мали виборної "старшини". Шлях до них для усіх дівчат пролягав спочатку через співочий гурт свого кутка (див. Куток). Повноправними членами громади дівчата ставали в 15-16 років, коли починали ходити на вечорниці (досвітки)

Прийом відбувався навесні на місці звичних сходок сільської молоді. Дівча, яке вступало до громади, прохало когось із старших членів бути її приятелькою. На знак згоди вони обмінювалися дарунками (хустками, стрічками тощо). Отож, старша дівчина ставала покровителькою і наставницею молодшої на все життя. Аналогічні стосунки складалися і у хлопців, але тільки на один сезон.

Зі вступом до парубоцтва чи дівоцтва змінювалося становище і самопочуття молоді як в сім'ї, так і в громаді. Якщо раніше парубок, будучи підлітком, займався дрібними хатніми справами, слухав накази братів, ходив у найми, то відтепер він виконував традиційно чоловічі роботи і в сім'ї вже більше зважували на його пропозиції. Привілеї нового статусу проявлялися і в праві демонструвати його за допомогою певних атрибутів оздоблення одягу. Найбільшим же привілеєм було право на одруження і ведення самостійного господарства.

М. г. регулювали стосунки між сільською молоддю, захищали інтереси та честь своїх членів, виступали організаторами як власного дозвілля, так і загальносільських урочистостей. Парубки та дівчата проводили колядування, а на отримані гроші оздоблювали церкву; з цією ж метою наймали для обробітку поле. М. г. мали власні центри спілкування і самостійні свята: Катерини (24 листопада за ст. ст. ) вважалося ділом парубоцьким, а на Андрія (30 листопада) було дівоче грало.  

3. ЗВИЧАЄВЕ ПРАВО

Система звичаєвого права — історично сформована сукупність правових традицій і звичаїв, якими регулювалися стосунки і поведінка людей у різних сферах їхнього життя, одна з важливих ділянок народної свідомості та народних знань. Звичаєве право діяло в селянських общинах поряд з урядовими законодавчими актами, виступаючи у першу чергу правом знедолених верств селянства.

Підгрунтя звичаєвого права українців складали правові традиції та звичаї часів "Руської Правди". Пізніше вони простежуються в українських актових джерелах, правних

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15