Художні особливості творів П. Коельо
Пауло Коельо є особистістю цікавою та неординарною. Його читають та ігнорують, цитують та заперечують, про нього складають легенди. Як стверджує сам Пауло: „Я дуже полярний письменник. Мене або люблять, або ненавидять. Я вже звик до цього. Але єдина критика сильно зачепила мене, була спрямована не на мене, а на мого читача. Один критик назвав моїх читачів ослами. Я не хочу узагальнювати, але в нашій країні існує культурний фашизм” [12].
Творчості письменника присвячено десятки, а можливо, і сотні форумів в усьому світі.
Отже, ми бачимо, що Пауло Коельо посідає визначне місце в художній літературі сучасності. Своїми філософськими поглядами, неординарною логікою і різнобарвністю творів він дійсно є „алхіміком слова”, твори і особистість якого гідні уваги.
1. 2
Синтез різноманітних напрямків у творчому доробку Пауло Коельо
Якось Пауло Коельо згадав оповідання свого кумира, аргентинського митця Хорхе Луїса Борхеса, про людину, яка випадково спіткнулася, впала і потрапила в ту магічну точку Землі, де побачила водночас все: всіх людей, всі ліси, всі річки, всі світи. Читаючи твори знаменитого бразильського письменника, ми ніби самі знаходимося в стані того героя, контактуємо з енергетичним центром Всесвіту, в якому поєдналося все: люди, нації, релігії, філософії, культури, цивілізації. . . [6, 29]
Як зазначають дослідники, сам Коельо відсилає нас до „колективного несвідомого” Карла Густава Юнга. Знаний швейцарський психоаналітик писав: „Я обрав вислів „колективне несвідоме” тому, що це несвідоме не індивідуальне, а загальної природи, тобто воно. . . повсюдно і у всіх індивідів має одні й ті самі елементи і засоби дії”. За Юнгом, „колективне несвідоме становить психічну основу надособистої природи, що існує у кожнім індивіді”; „елементи колективного несвідомого утворюють так звані архетипи”; „. . . мова йде про давні чи, ще точніше, про первісні зразки, тобто про існуючі з давніших часів універсальні образи” [6, 29].
Саме до призабутих нами архетипів, універсальних образів, „попередніх форм” повертають читачів твори Пауло Коельо; його книги ніби вмикають нашу сплячу прапам’ять у потужне енергетичне джерело. Колись щось подібне приходило до нас у снах, у мареннях; з часом і досвідом воно змінювалося, але на самому дні нашої пам’яті, а може, й поза нею, воно залишилося незмінним. „Архетип, – писав Юнг, – являє собою несвідомий „вміст”, що змінювався в результаті усвідомлення та сприйняття, і притому в дусі тієї індивідуальної свідомості, в який він спливає” [6, 29].
Отже, як і належить постмодерним творам, книгам Пауло Коельо притаманна „мутація” жанрів, часу, іноді й простору, поєднання істин (часом полярно протилежних) „багатьох людей, націй, культур, релігій, філософій”.
Коельо не раз казав, що його книги – загадка для нього самого [12]. Романи