Художні особливості творів П. Коельо

автора завжди залишають якесь „післясмакове відчуття” [17], що ще потрібно відчути, осмислити. Наприклад, роман „Заїр” і після прочитання народжує в душі якусь інтригу – починаючи від дивного свого заголовка, запозиченого в Борхеса, що у свою чергу взяв його з мусульманської традиції. І закінчуючи жіночим божеством, якому поклоняються персонажі книги [12]. Коельо в який раз підтвердив своє вміння компілювати різні вірування, релігії й філософські тези у своє авторське асорті. А судячи з того, скільки людей готові це асорті поглинати, воно того коштує. Бразильський письменник одноосібно займає нішу літератури, що говорить про складне просто, образно й красиво. Він не просто знавець людської душі, він – ненав’язливий порадник, що нагадує ті рятівні банальності, без яких мерхне життя.

„Час нескінченного інтелектуального жонглювання пройшло. Література повертається до міфу, з якого вона вийшла. Адже в сутності що робив гарний письменник у будь-яку епоху? Він переводив на мову свого часу ті ж вічні міфи. Ви ж розумієте – була древня „Одіссея”, а потім з’явився „Улісс”. Є біблійний сюжет й є „Три версії зрадництва Іуди” Борхеса. Тільки через міфи ми можемо доторкнутися до справжньої суті людини. Як пастух з моєї книги, ми відправляємося до пірамід у пошуках скарбу, а знаходимо самих себе” – стверджує письменник [12]

Якщо „міф – це неминуча сполучна ланка між знанням свідомим і несвідомим. Безумовно несвідо­ме знає більше, але це знання особливого роду, це знання, що існує у вічності, безвідносно до „тут” і „те­пер”, те, що не перекладається на нашу раціональну мову”, якщо книга подає і розвиває образи – архетипи, тобто вічні зразки нашої свідомості та ми­стецтва, то, може, Пауло Коельо вийшов за постмодерні межі? Дуже важко говорити про взаємозв'язок між „людиною у вічності” – архетипом Самості і лю­диною земною – в часі та просторі”. Але бразильський письменник наводить мости. „Для лю­дини основне питання в тому, має вона відношення до безкінечності чи  ні?”.   І  Коельо відповідає: „так”, „безумовно має”. „Кожна людина на землі, чим би вона не займалася, грає головну роль в історії світу. І звичайно навіть не відає про це”, – говорить твір і його герой Алхімік. „Але почуття безмежності може бути досягнуте тільки тоді, коли ми маємо межі поза собою. Найбільшим обмежен­ням для людини стає її Самість; вона виявляє себе у відчутті: „Я є те, а не це!” Тільки усвідомлення себе – власних меж – з'єднує нас з безмежністю несвідо­мого. І тоді ми впізнаємо в собі одночасно і вічність, і граничність, і дещо єдине, властиве лише нам, і де­що інше, властиве не нам, але іншим. Знаючи себе як унікальне сполучення якихось властивостей, тобто врешті-решт усвідомлюючи власну обмеженість, ми стаємо спроможними усвідомлювати безкінечність”. З будь-якої точки зору, тим більше з пси­хологічної, знаходитися у злагоді з оточенням, усвідомлюючи власну неповторність, – це ідеальний стан прагнень людини, громади, суспільства [6, 32].

Саме до цього ведуть нас книги Пауло Коельо. Не до розладу, яким живився постмо­дернізм, а до пошуків спільного, до усвідомлення безкінечності.

Звісно, можна розглядати твори Коельо як про­сто постмодернові, як „герменевтичний засіб, мо­дель інтерпретації, спосіб прочитання усіх наших знаків, зберігаючи право на

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13

Схожі роботи

Реферати

Курсові

Дипломні