Інтимна лірика Лесі Українки
Ти співав, я мовчазна сиділа,
Пісня в серці у мене бриніла; ,
Вітер сумно зітхав у саду. . .
Якою б не була юнакова пісня — журливою чи веселою, вона відізвалася в серці дівчини глибоким сумом, аж вітер пройнявся тим настроєм. Кульмінація почуття . відбита в третій, останній, строфі:
Спалахнула далека зірниця.
Ох, яка мене туга взяла!
Серце гострим ножем пройняла. . .
Спалахнула далека зірниця. . .
Яка залежність між спалахом далекої зірниці й приступом великої туги, що ніби гострим ножем пройняла серце? Мабуть, той спалах нагадав дівчині іншу зустріч, іншу юнакову пісню, інші гармонійні настрої закоханих сердець. Проте й цей болючий спогад не витиснув з її серця жодного докору. Двома-трьома роками пізніше Леся Українка створює вірш «Не дорікати слово я дала», в якому мотив бездокірного страждання звучить з особливою силою (в цьому відношенні героїня інтимно-ліричних творів дуже нагадує Мавку):
Не дорікати слово я дала,
І в відповідь на тяжку постанову
Ти дав колючу гілочку тернову,
Без жаху я в вінок її вплела
Рясніше став колючий мій вінок. . .
Тепер мені не жаль ні мук, ні крові,
Готова я приймать і рани, і терни
За марні мрії, за святії сни
Пречистого братерства і любові.
Що можна сказати про характер ліричного героя на основі поезії «Нічка тиха і темна була»? Це юна дівчина винятково душевного благородства, що самовіддано любить і без докорів страждає.
Тепер поглянемо, як поступово збагачується ця характеристика, аж поки не заблищить всіма барвами героїчний характер, що йому не страшна ніяка «буря-негода».
Друга поезія циклу «Мелодії» — «Не співайте мені сеї пісні» — тісно примикає до першої; вона по суті не вносить в характеристику чогось нового, а лише підкреслює сталість почуттів. Героїня просить не співати вразливу для серця пісню, не ятрити біль спогадів, назавжди зв'язаних з нею. Сама пісня не називається, вона лиш виділяється з ряду однорідних: «Не співайте мені сеї пісні. . . » Розглядаючи твір як складову частину циклу «Мелодії», ми розуміємо: мова йде про ту ж саму пісню, співану юнаком, яка ввійшла в свідомість дівчини (разом з спогадом) болючою раною:
Не співайте мені сеї пісні,
Не вражайте серденька мого!
Легким сном спить мій жаль у серденьку,
Нащо співом будити його?
Пережите, виявляється, не забулось, воно заснуло легкопробудним сном і оживає разом з піснею.
Наступна поезія циклу — «Горить моє серце, його запалила» є ніби третім і найвищим ступенем в розвитку скорботного почуття. Іскра палкого жалю за можливим, але безповоротно втраченим щастям, яка постійно жевріла в серці, спалахує страшним полум'ям, що його не вгасити ніякими слізьми. Стан надзвичайної душевної бурі передають динамічні метафори і метафоричні епітети: