Інтимна лірика Лесі Українки
Інтимна лірика Лесі Українки.
Ніжність і грація, оті прикмети творчої індивідуальності Лесі Українки, що їх запримітив уже Франко (“вона поет наскрізь мужній, але не позбавлена жіночої ніжності і грації”), найсильніше виявилася в інтимній ліриці. За обсягом цей різновид поезії не багато займає місця у спадщині письменниці. Вона не любила виходити на дороги велелюдні з своїм, особистим. Дуже делікатна у цьому відношені, свою зажуру, свою радість, інтимні переживання ховала глибоко в серці.
У листі до Осипа Маковея писала: “Невже справді ми, поети (даю собі се ймення з дозволу критиків), мусимо жити завжди “на розпутті великому” і віддавати людям на осуд – скажу навіть, на поталу – не тільки свої думки й роботу, а навіть все життя. Не знаю, як для кого, а для мене та хвилина, коли б я побачила свою докладну біографію в друку, була б найприкрішою хвилиною мого життя, дарма, що в моїй біографії не знайшлось би нічого ні особливо цікавого для людей, ні надто ганебного для мене самої”.
Тільки в хвилини особливого душевного напруження писала про своє особисте, бо “не писати ніяк не могла”. Та інтимна лірика Лесі Українки хоч і мала багато імпульсів від власного “життя серця”, але далеко ним не обмежувалась. Вона має загальнолюдський інтерес, бо виразила те, що завжди хвилює і буде хвилювати людину в її особистому житті.
В інтимній ліриці поетеси домінують сумні мотиви, туга за недосягнутим щастям, втраченим коханням. “Я щастя не маю і в мріях не бачу”, “Смутні мої думи, смутні”, “Ох, яка мене туга взяла”, “Мене забула радісна весна” – такими рядками-настроями пересипані вірші циклів “Зоряне небо”, “Мелодії”, “Романси”, а також поезії “Сон літньої ночі”, “Романс”, “Ти дівчино, життям розбита, грай!.
Ось одна з таких строф:
“Ні, не клич мене, весно,- казала я їй,-
Не чаруй, і не ваб надаремне.
Що мені по красі тій веселій, ясній?
В мене серце і смутне, і темне”.
(“Перемога”).
Не часто і в стриманих словах пробивається у творчості поетеси її особисте горе – хвороба, що надовго приковувала до ліжка, відривала від друзів, радощів життя:
Тепер я знаю, що весна надворі,
Бо соловейки здалека щебечуть,
Лунає гомін листя молодого,
І крізь тополю вже зорі не видко.
Раніш я знала, що була зима,
Бо миготіли за вікном сніжинки
Та срібні візерунки на шибках.
Оце мені уся пори признанка. . .
І жаль мені, і думаю я з жалю:
Та чи не так, як от тепер весну,
Я бачила кохання й молодощі,
І все, чим красен людський вік убогий?
Те все було, та тільки за вікном.
Це уривок з вірша “. . . Так прожила я