Іван Нечуй-Левицький - український письменник

style="font-size: За традицією хлопець мав піти стопами батька. Він навчався в бурсі, духовній семінарії, закінчив Київську духовну академію (1865), але знехтував духовною кар'єрою — письменницька праця стала, його метою, його мрією, що боролася з іншим бажанням: піти у фіваїдські печери і стати пустельником.

Левицький став письменником. Знайомство з літературою почалося в семінарії з ілюстрованих французьких романів, куплених на батьківські гроші, що призначались на гостинці між семінаристами поширювались українські книжки і в рукописі Шевченкові вірші. До рук семінариста потрапив альманах «Ластівка», де було вміщено й твори Шевченка. Сила таланту Кобзаря навіки притягла до себе увагу Левицького. З цього часу він виявляє великий інтерес до українського життя, української книжки.

Аналіз «Автобіографії», мемуарних творів, статей і листів показує, як захоплення книгами збагачувало знання Нечуя-Левицького, ширило кругозір, загострювало мислення, розвивало мову.

Незабутніми були враження Нечуя-Левицького від великої реалістичної зарубіжної літератури. Особливо це стосується драм Шіллера «Вільгельм Телль», «Дон Карлос», «Жанна д'Арк» з їхніми ідеями протесту проти деспотизму й натиску родинного, державного, громадського. ,.

"Навчання Нечуя-Левицького в Київській духовній семінарії проходило в часи національної дискримінації враження М

Лисенка і М. Старицького про Київ 60-х років; про витіснення всього українського зі стін університету Св. Володимира; їхнє несподівано-раптове українофільство, яке з кожним роком зміцнювалося. Можна уявити стан Нечуя-Левицького, вихованого в національно-демократичному дусі, коли він віч-на-віч зіткнувся з цією проблемою в Академії:

«Життєписі» Нечуй-Левицький зазначає, що між професорами Академії не було й духу українського: «Для інтересів государства добре було б спалити українську літературу і білоруську, якби вона з'явилась на світ. . . » [4Фг^6], — таку заяву виголосив на лекції один професор-великорос.

Маючи такі натуральні зразки в особі російських студентів і професур які дивились на все українське з антипатією примітивних людей, «катковців», які всіх, крім себе, ненавидять як «нехристів», Нечуй-Левицький платив їм тим самим. Царські заборони, виснажлива боротьба з цензурою доповнили «портрет» колоністів негативним змістом і вплинули відповідно на ставлення автора «Миколи Джері» до російської мови і українсько-російських літературних зв'язків?

Поважаючи реалізм західноєвропейських письменників, яких він добре знав і, як бачимо, шанував, Нечуй-Левицький виступав проти «ультра-реалізму» російських. «Ми далеко стоїмо від того ультрареального погляду на літературу, котрий запанував недавно в великоруській літературі», «від ультра-реальної школи, котру пропагував молодий критик Писарев і редакція давнього журналу «Современник», бо та школа «довела ідею реалізму до абсурду», рекомендуючи «поетам не вносити в свої твори нічого художнього, нічого суб'єктивного, а малювати природу, як вона є»

Принцип національності, за Нечуєм-Левицьким, «складається з двох прикмет: з надвірньої, зверхньої — народного язика, і осередкової — глибоко національного психологічного характеру народу»; «мова народу є тілом нації, національний психологічний характер — то її душа».

Принцип народності, як вважає Нечуй-Левицький, складається з кількох елементів: «Народний язик, яким говорить народ, чи, просто сказати, мужики»; взірцем літературної мови для письменника «повинен бути язик сільської баби з її синтаксисом».

«Другий елемент народності в літературі, — це епічні та ліричні форми народної поезії, якими обсипані фольклорні твори: пісні, казки, легенди, приказки тощо, що їх повинні класти

1 2 3 4 5 6 7 8 9

Схожі роботи

Реферати

Курсові

Дипломні