Іван Нечуй-Левицький - український письменник
Левицький став письменником. Знайомство з літературою почалося в семінарії з ілюстрованих французьких романів, куплених на батьківські гроші, що призначались на гостинці між семінаристами поширювались українські книжки і в рукописі Шевченкові вірші. До рук семінариста потрапив альманах «Ластівка», де було вміщено й твори Шевченка. Сила таланту Кобзаря навіки притягла до себе увагу Левицького. З цього часу він виявляє великий інтерес до українського життя, української книжки.
Аналіз «Автобіографії», мемуарних творів, статей і листів показує, як захоплення книгами збагачувало знання Нечуя-Левицького, ширило кругозір, загострювало мислення, розвивало мову.
Незабутніми були враження Нечуя-Левицького від великої реалістичної зарубіжної літератури. Особливо це стосується драм Шіллера «Вільгельм Телль», «Дон Карлос», «Жанна д'Арк» з їхніми ідеями протесту проти деспотизму й натиску родинного, державного, громадського. ,.
"Навчання Нечуя-Левицького в Київській духовній семінарії проходило в часи національної дискримінації враження М
«Життєписі» Нечуй-Левицький зазначає, що між професорами Академії не було й духу українського: «Для інтересів государства добре було б спалити українську літературу і білоруську, якби вона з'явилась на світ. . . » [4Фг^6], — таку заяву виголосив на лекції один професор-великорос.
Маючи такі натуральні зразки в особі російських студентів і професур які дивились на все українське з антипатією примітивних людей, «катковців», які всіх, крім себе, ненавидять як «нехристів», Нечуй-Левицький платив їм тим самим. Царські заборони, виснажлива боротьба з цензурою доповнили «портрет» колоністів негативним змістом і вплинули відповідно на ставлення автора «Миколи Джері» до російської мови і українсько-російських літературних зв'язків?
Поважаючи реалізм західноєвропейських письменників, яких він добре знав і, як бачимо, шанував, Нечуй-Левицький виступав проти «ультра-реалізму» російських. «Ми далеко стоїмо від того ультрареального погляду на літературу, котрий запанував недавно в великоруській літературі», «від ультра-реальної школи, котру пропагував молодий критик Писарев і редакція давнього журналу «Современник», бо та школа «довела ідею реалізму до абсурду», рекомендуючи «поетам не вносити в свої твори нічого художнього, нічого суб'єктивного, а малювати природу, як вона є»
Принцип національності, за Нечуєм-Левицьким, «складається з двох прикмет: з надвірньої, зверхньої — народного язика, і осередкової — глибоко національного психологічного характеру народу»; «мова народу є тілом нації, національний психологічний характер — то її душа».
Принцип народності, як вважає Нечуй-Левицький, складається з кількох елементів: «Народний язик, яким говорить народ, чи, просто сказати, мужики»; взірцем літературної мови для письменника «повинен бути язик сільської баби з її синтаксисом».
«Другий елемент народності в літературі, — це епічні та ліричні форми народної поезії, якими обсипані фольклорні твори: пісні, казки, легенди, приказки тощо, що їх повинні класти