Життя і смерть Леоніда Бикова

Отже, спочатку. У 1969 році Биков переїхав до Києва і став штатним працівником кіностудії ім. О. Довженка, де дебютував у фільмі «Доля Марини». І через 25 років все було, як і тоді. Всі корпуси були на місці, сад, який посадив Довженко, вкривався білим цвітом навесні, а восени дарував людям яблука і знайомі ще з 1954 року люди траплялися на кожному кроці.

Та студія була вже іншою. З того моменту, як Сергій Параджанов зняв «Тіні забутих предків», почався новий відлік часу. Студія досить стрімко почала випливати із затишної гавані провінційності на велику воду світового кіно. «Українське поетичне кіно» вже існувало, і це був абсолютно самостійний кінематографічний феномен. Така собі незалежна кінотериторія, що існує за власними законами. Територія була не дуже велика. Бо окрім «поетичного кіно» на кіностудії знімалося багато інших фільмів, як і на будь-якій радянській студії.

До поетичного кіно Биков поставився з цікавістю і повагою, та воно було не для нього. Він прагнув іншого. Як актор він зніматися припинив, а його режисерські досягнення були досить скромними. Він опинився у ситуації, коли напрямок його творчого шляху визначився не досить чітко. І перша його робота на студії, телефільм «Де ви, лицарі?», нічого в цій ситуації не змінила.

Ситуацію поміняли «Старики»

Успіх цього фільму, фестивальні призи і дипломи були фактом втішним і для Бикова, і для студії. Таких успішних фільмів про війну на студії ще не було, її творча палітра збагатилась, приємно було, що саме тут, після повернення в Україну, Биков остаточно відбувся як режисер і зняв свій поки що кращий фільм. І хоч спочатку не всі цей фільм сприйняли, та життя переконало всіх.

Але в тому ж таки році, коли фільм отримував свої фестивальні нагороди і тільки починався його глядацький тріумф, було заарештовано Параджанова. Найвищому начальству доповіли, що з так званим поетичним кіно покінчено. Кожний, хто був до цього кіно причетний, мав усі підстави чекати неприємностей, і багато хто дочекався. І якось само собою виходило, що успіх фільму «В бій ідуть лише старики», ніби й підтверджував доброчинність того, що українське кіно позбавившись того хибного напряму, пішло вперед правильним шляхом. Биков же вважав, що він усе робить з власної волі. Якщо щось не вийшло, то він перш за все звинувачував самого себе, а якщо траплявся успіх, то сам собі й завдячував. А тут якось так виходило, що його без нього й оженили. Ніхто його, безперечно, навіть подумки ні в чому не звинувачував. Биков взагалі був взірцем порядності, але сам він, мабуть, про це думав.

І цим, найімовірніше, можна пояснити той факт, що він не поспішав з наступною роботою, відстань між двома його воєнними фільмами три роки. 1974 — 1977. Биков не шукав сценарій «Ати-бати йшли солдати». Сценарій сам знайшов його. Та режисер не одразу погодився знімати цей фільм. Він прагнув повернутися до свого улюбленого жанру — комедії. Заради нього він і прийшов у режисуру. Чи то матеріалу для комедії не знаходилось, чи там, нагорі, дуже хотіли побачити ще один воєнний фільм у його виконанні, і, може, саме

1 2 3 4 5 6 7 8 9

Схожі роботи

Реферати

Курсові

Дипломні