Життєвий і творчий шлях Юрія Федьковича

зовсім нічого, коби не тота моя натура. А то прийде на мене часом така година, що хоч чи не хоч, а мусиш писати!» І стелилися на папір гіркі поетові думки про згорьованих трударів, про доблесть і відвагу народних месників. У Сторонці-Путилові Федькович завершив роботу над найбільшою своєю поемою «Дезертир», підготував другу збірку своїх поезій, що згодом вийшла трьома випусками в Коломиї (1867—1868 pp. ), написав цілу низку чудових повістей і оповідань, пробував сили в жанрі драматургії, переклав «Слово о полку Ігоревім».

Та життєва дорога письменника не була легкою. Бур­жуазні верховоди запросили його до Львова на посаду редактора просвітянських видань. Чотирнадцять «чор­них» місяців (1872—1873) письменник змушений був тяг­ти лямку каторжної роботи — писати різні моралізатор­сько-церковні оповіді, релігійні псалми. Його творча ініціатива сковувалася, духовні і фізичні сили виснажува­лися. «Федькович цілими днями сидів у кімнаті та й пи­сав і майже ніхто його не бачив у Львові. Рідко коли, і то лиш вечорами, виходив з хати повечеряти поза домом»,— пише Д. Лукіянович. — Ні, не знайшов спіль­ної мови з буржуазними просвітянами письменник-демократ! Глибоко вражений несправедливістю, розчаро­ваний, він порвав з ними, 'повернувся до Сторонця-Путилова і до кінця життя поніс у серці огиду до «самозванців-демагогів, що . . . об народнім гаразді бідкались, а преціля з того народу шкуру драли. . . » Знову і знову Федькович переконувався, що «лиш в простім стані до­бре серце, гонор, поезію найти можна, а інде? — рідко або ніколи».

Приглушена у Львові творча іскра ще раз спалахнула у Путилові: поет підготував збірку «Дикі думи». Все частіше він звертав погляд у бік Наддніпрянської Укра­їни, мріяв надрукувати там твори. І слава про буковин­ського співця докотилася до берегів старого Дніпра-Славутича. 1876 року в Києві вийшли у світ «Повісті Осипа Федьковича». Слово Ю. Федьковича ставало над­банням всього українського народу, а упорядник збірки М. Драгоманов поставив його поряд з «найбільш люби­мими писателями» України. Проте постійні цькування, переслідування, грубі нападки реакційної преси підто-чували здоров'я Федьковича, розхитували його нервову систему, підривали творчі сили

В листі до М. Драгома-нова поет збуджено писав: «. . . Треба буде з Австрії утікати, аби криміналу спастися. . . Меч над шийов мені!!!»

В задушливій атмосфері гніту, не бачачи підтримки з боку буржуазної інтелігенції, письменник впав у відчай та зневіру і вирішив назавжди відійти від літературної діяльності. 1876 року він переїхав до Чернівець і на бага­то років замкнувся в чотирьох стінах своєї хати, усунув­ся від активного громадсько-культурного життя. Було йому дуже важко, «велика тяж. . . серце давила» (С. Воробкевич). Часто роздумував над долею своїх віршів, що розгубилися десь по редакціях віденських, львівсь­ких, чернівецьких газет.

У листі до С. Воробкевича Федькович просив свого друга «вступитись за сими гуцульськими сиротами, хоть і дикими, але зате. . . оригінальними, бо спеціально гу­цульськими». Боявся сам собі признатися, що жде, коли згадає про нього громадськість, покличе до себе, ще раз промовить такі надихаючі слова, з якими звернувся до нього у 1876 році С. Воробкевич: «. . . Загриміть новую піс­ню, щоб всі дрімучі душі стрепенулись і зі сну збуди­лись, загриміть, мов той Черемош у скали, загудіть чорногірським вітром, а ціла Русь-сирота Вам повіки вдячна буде». Та крижану тишу не пробивав ніякий голос. Пра­вда,

1 2 3 4 5 6 7 8 9

Схожі роботи

Реферати

Курсові

Дипломні