Життєвий і творчий шлях Ігоря Римарука. Поет Хмельниччини

і все ж таки стати тим, хто посміє «у священнім плоді обдивитись тайник — лабіринт червоточин, перейти ним, вернутись назад — і тоді оповісти про все… А хіба це — не злочин?!»

Долання меж болюче. Та за ними — безмежжя. Безмежжя смислів, страхів, болю.

Любові теж. Спокою. Тиші.

А ще в цій поезії – велика любов до Бога, але така, в якій християнськість поєднується з язичницьким світовідчуттям, книжне слово проповідника найвищої любові й віра у Царство Боже корелюють із вічним і сокровенним знанням, з найглибиннішими архетипами культури, без яких людина не є людиною. Це, зрештою, задекларовано й у програмовому вірші:

Може, душа, спопеліла дотла,

не озвіріє. . .

Чом же ти ймення Обиди взяла,

Діво Маріє?

У “Глосаліях” (до речі, глоса – маловживане або незрозуміле слово чи вираз, що трапляються у давніх текстах, і пояснення до них), які самі по собі є унікальним за красою і вивершеністю зразком сучасної (модерної) поезії, виведено слова-концепти Римарукового поетичного космосу:

Істинно кажу вам трава

істинно кажу вам вода

істинні кажу вам слова

допоки горить звізда [. . . ]

істинно кажу вам огонь

істинно кажу вам земля

істинно не з лона кажу

з долонь пробитих вам немовля.

Маємо тут живе і пульсуюче проявлення слова-як-сутності (значущими є і паузи-мовчання), слова, на якому тримається все (не ми творимо мову, а мова творить нас), бо:

словозвізда

істинновамкажу. . .

І попри все язичництво, немає у Римарука проявів багатобожжя, бо ж сказано: “Спочатку було Слово, і Слово було Бог. .

”, але є – “гетьманський сад і Гетсиманський сад”. . . І в кожному образі впізнаєш дещицю себе, читаючи цю книгу як одкровення – одкровення цілком українсько-слов’янське, і як багатозначно звучить оце – “Одкровення від Ігоря”. . .

Та це – тільки одна з інтерпретацій (бо ж чи відчитав хтось до кінця, чи збагнув загадку сонетів Шекспіра?), ще й вельми поверхова (що поробиш, жанр рецензії має безліч мінусів). А незглибиме так і залишається незглибимим. Є речі більш очевидні – і не сказати про них не можна. Насамперед – вражає кількість присвят: захованій за світлим, як мир, іменем Ірині, Ігореві Калинцю, В’ячеславу Медведеві, Федюку, Драчеві, Герасим’юку, Тарнавському, Бойчуку, Рубчакові, Талалаю, Фльорку, Пашковському, Воробйову – такий собі маленький пантеон сучасної української культури. . . Але насправді – не так, бо насправді то друзі, а як не друзі – то просто близькі люди, ба навіть брати: по духу, по крові, по Україні. . . І збагнувши це, перестаєш дивуватися: великий поет має велике серце. Бо як же інакше було б умістити в серці слова, як інакше сказати, щоб тобі повірили:

“Істинно кажу вам. . . ”

Це книга і проста, і складна водночас. Проста, бо не велемудрствує словесами:

Через дальні глухі перевали

Плентав голос – голодний

1 2 3 4

Схожі роботи

Реферати

Курсові

Дипломні