К.Р. Історія України

званої культури шнурової кераміки або бойових сокир. Питання про походження носіїв цієї культури дуже важливе для історії стародавньої Європи, оскільки зачіпає етнічні витоки багатьох народів.

Крім України, пам’ятки племен шнурової кераміки синхронно фіксуються у багатьох регіонах сучасної Німеччини, починаючи від Рейну, у Південній Скандинавії, Польщі, на Балтійському узбережжі, в нинішній Білорусі. На думку лінгвістів, місце розташування населення цієї культури в загальних рисах збігається з ареалом побутування так званих північно-індоєвропейських діалектів, які вважаються попередниками германських, балтських і слов’янських мов.

Таким чином, носії культури шнурової кераміки, найвірогідніше, були предками слов’ян (центральна і південна зони розселення), балтів (північно-східна зона) та германців (північна і західна зони).

У II половині III — І половині II тис. до н. е. на значній території України фіксується існування середньодніпровської культури. Ймовірно, що середньодніпровська культура є культурою спільноти праслов’ян і прабалтів. Середньодніпровська культура сформувалася у свою чергу в середині III тис. до н. е. з двох головних компонентів: місцевого пізнього дніпро-донецького і прийшлого середньостогівського (індоарійського).

Серед науковців поширена думка, що у 3-й чверті II тис. до н. е. на Волині (разом із Західним Поліссям) закінчилося формування стійкого окремого праслов’янського діалекту. Як вважає російський дослідник О. В. Абакумов, предки слов’ян приблизно в XVI ст. до н. е. рушили з лісової в степову зону України. В той же час відбулося ослаблення місцевих племен катакомбної культури (індоаріїв), частина яких рушила на схід.

На початку XIV ст. до н

е. населення зрубної археологічної культури поширило свій вплив на весь південь Східної Європи. У XVII—ХVІ ст. до н. е. територію між середнім Дніпром, Карпатами і Одером заселяли племена тшинецько-комаровської культурно-історичної області, з якою фахівці пов’язують праслов’яно-балтську мовну спільність, її територія простягається від Південної Польщі до Києва. Б. А. Рибаков пропонував віднести батьківщину вже власне слов’янства до тшинецької культури (близько 1450 р. до н. е. ).

На заключному етапі пізньої бронзи (XII—X ст. до н. е. ) тшинецька культура змінюється білогрудівською, а згодом і чорноліською, які продовжують праслов’янську лінію розвитку на лісостеповому Правобережжі України.

У скіфські часи (VII—III ст. до н. е. ) на чорноліській основі на Правобережжі і частині Лівобережжя України розвинулася яскрава і самобутня культура. Археологи визначають в межах Геродотової Скіфії, на Дніпрі, на Бузі, Дністрі і Ворсклі (на місці більш ранньої чорноліської культури) велику область землеробських поселень.

На зміну невеликим поселенням і фортецям чорноліського типу приходять великі городища, зокрема Немирівське, Мотронинське, Трахтемирівське і, звичайно, гігантське Більське городище, розташоване на Полтавщині в середній течії Ворскли.

Як відзначає Б. А. Рибаков, найбільш повнокровним історичним центром землеробської культури скіфів-орачів була досить широка (в 3 дні шляху) смуга Правобережжя Дніпра, що майже повністю співпадала з Руською землею VI—XII ст.

Зарубинецька культура (кінець III ст. до н. е. — середина І ст. н. е. ), на думку всіх без винятку дослідників, вважається слов’янською, з можливим впливом на окремі її сегменти балтів, які в час існування цієї культури заселяли територію сучасної Білорусі.

Уже в часи зарубинецької культури,

1 2 3 4 5 6

Схожі роботи

Реферати

Курсові

Дипломні