Канонізація святих у Православній церкві

Православна християнська церква не є ні якоюсь філософською школою, ні якимось культурним об'єднанням, а життям у Христі Ісусі, Тілом Христовим, тобто громадою тих, у кому Господь проживає через Святого Духа. Тайну Церкви Христової неможливо збагнути розумом, ні описати словами. Цю тайну дано розуміти лише «чистим серцем» і «вбогим духом». Решта ж нас, хоч і покликані до Світла, але через превеликі провини наші і далі перебуває у темряві. Тайна Церкви найкраще відкривається в житті святих.

Коли заглибимося у життя святих, то побачимо, що суть Церкви — це святість. Вона також є й призначенням Церкви та метою кожного справжнього християнина. Православний моральний ідеал, який визначається словом «теозіс» (обоження) яскраво свідчить про це.

Незбагненною є Таїна Церкви, так само незбагненною розумом є і Тайна Святості. Святість відчуваємо серцем. Правда, існують і деякі зовнішні ознаки святості, але основним залишається відчуття. Тому в православній церкві на канонізацію святих має великий вплив «голос народу Божого», тобто відчуття святості віруючими. Владарем і джерелом святості є Бог. Святі ж — це причасники Божої святості. «Я людина, але маю завдання стати Богом», каже св. Василій Великий. А це досягається через святість, яка є результатом співпраці волі людини із Благодаттю-Ласкою, тобто несотворенною Божественною Енергією (св

Григорій Палама).

Християнська святість є спільною по суті, але різною за формою. Земні дороги, якими ходять і через які приходять святі до Світла Христового — різняться, бо кожен святий — це окрема особистість, а часом, й окрема народність та раса. Святість проявляє себе на землі, схоже до кольорового проміння сонячного спектра, в різних дарах Святого Духа.

Природа акту канонізації

Канонізація — це акт, яким Церква встановлює пошанування певної особи святою. Яке значення має ця дія? У цім акті не йдеться про якесь «творення святого» або присвоєння цій особі якогось «ступеню» чи «небесного підвищення». Земна Церква також не претендує канонізацією надавати тій чи іншій особі «надземної слави». Загалом акт канонізації не є звернений до Небесної Церкви, а до земної, щоб запросити віруючих шанувати канонізовану особу як друга Божого (Ів. 15, 14), що й відповідає науці Христа та традиції Апостольської церкви. Отже, силою цього акту-постанови, молитва вірних за спокій душі спочилої особи (панахида) перетворюється в молитву за живих, адресовану до цієї ж особи (молебень). У цьому й полягає та основна різниця, яку робить православна літургія між звичайними спочилими вірними й тими, які канонізовані.

Із факту існування канонізованих святих не слід робити висновку, що лише ці особи є святими. Усіх закликають бути «святими й непорочними» (Еф. 1, 4), і багато є таких, які слухають цього голосу й стараються жити в Христі, але слава їхня залишається невідомою для нас у цьому світі. Церква вшановує їхню пам'ять у Неділю Всіх Святих.

Отже, канонізація певних осіб зовсім не означає, що святість є резервована лише для них. Канонізаційний акт не претендує на вирішення вічної долі спочилих, але внаслідок його звернення до Земної Церкви, обмежується лише літургійним і педагогічним значенням. Канонізуючи певну особу, Церква оголошує, що вона має

1 2 3 4 5

Схожі роботи