Канонізація святих у Православній церкві

style="font-size: Згідно з православною християнською традицією, віруючий народ інтуїтивно відчуває святість. Отже, спонукою до офіційної канонізації є насамперед стихійно віддана пошана народом тій чи тій спочилій у Бозі особі. Отже, канонізація Ієрархією Церкви (єпископатом) по суті є затвердженням народної канонізації, що й відповідає соборному принципові, після якого лише ціла Церква знає істину.

В апостольські часи старозавітних патріархів і пророків та новозавітних апостолів і мучеників, визнавали святими внаслідок самої належності до цих категорій. Отже, спеціальних постанов про причислення їх до сонму святих не було потрібно. Уся процедура зводилася до того, що з відома чи розпорядження місцевого єпископа, імена пошанованих осіб записувалися до так званих диптихів чи синодів, тобто певних списків. Згодом із диптихів і синодиків імена пошанованих осіб були записані в так звані менології (місяцеслови) та календарі, які на печатках у кожній місцевій Церкві були різні.

У IV столітті виникає дві нові категорії святих, пошанування яких уже базується на їхніх особистих якостях і заслугах. Це преподобні, тобто святі з монахів та отці Церкви (найчастіше єпископи та святителі).

Місцеве пошанування в Бозі спочилих не спричиняло жодних труднощів і не вимагало ніяких особливих постанов. Так усі константинопольські єпископи, починаючи від Митрофана (315–235) і закінчуючи Євстахієм (1019–1025), вшановуються як святі в цій Церкві (за винятком, зрозуміло, осуджених як єретиків). Також понад тридцять перших єпископів Риму зараховані до сонму святих, але більшість із них — це місцеві святі.

Коли йдеться про вселенське пошанування, то тут Церква завжди була обережною

Наприклад, такі загально знані й пошановані Отці Церкви, як Афанасій Олександрійський, Василій Великий, Григорій Богослов, Григорій Нисcький, Іоан Золотоустий, Кирило Олександрійський, Епіфаній Кипрський — були визнані вселенськими лише наприкінці IX — на початку X ст. Взагалі, коли порівняти кількість вселенських святих із кількістю святих місцевих, то перше є дуже незначним.

Окрему категорію святих становлять благочестиві й благовірні монархи (імператори, царі, князі). Серед них пошановуємо рівноапостольних Константина й Олену, Володимира і Ольгу.

Крім згаданих вище груп святих, є ще так звані Христа ради юродиві, або блаженні, котрі, відрікшися від розуму й мудрості світу цього, прийняли хрест безумності ради (І Кор. 1, 21).

Процес канонізації в Православній християнській церкві звичайно має чотири фази: місцеву, крайову, помісну та вселенську. Отже, особа може бути шанованою місцевим чи регіональним святим, тобто святим певного монастиря або парафії, де вона жила й трудилася. Людина може також вшановуватися крайовим чи єпархіальним святим-угодником Божим певного краю — провінції чи єпархії, де вона мала послух. Якщо слава про неї розійдеться далі, то вона може стати помісним чи національним святим, якого вшановують у помісній чи автокефальній церкві. Найвищою фазою процесу канонізації є, очевидно, признання в Бозі спочилого вселенським чи всесвітнім святим, тобто таким, якого шанують усі народи, що сповідують Православну Християнську Віру, уся Вселенська Церква. Це визнання, однак, як було згадано вище, здобуває лише невелика кількість угодників Божих. Більшість святих — це місцеві, крайові або помісні.

Що стосується офіційної канонізації місцевих чи крайових шанованих осіб, то вона може бути зроблена єпархіальним єпископом із

1 2 3 4 5

Схожі роботи