Кантівська критика чистого розуму. Поняття практичного розуму

Датою народження «Критики чистого розуму» прийнято вважати дату написання Кантом листа своєму другу Маркові Герцу (21лютого 1772 року).

Первісна його назва - "Границі чуттєвості і розуму", але вже в первісному варіанті тексту виникає вислів "критика чистого розуму". Майбутня книга, на думку Канта, повинна дати ключ до таємниці всієї метафізики.

 У березні 1781 року Кант написав "Критику чистого розуму". У свій час Бекон виступив із критикою схоластичного розуму і життєвого розуму, з вимогою відкинути мертві догми й укорінені забобони, перевіряти в досвіді всі положення, що претендують на істинність. Кант бачив себе продовжувачем цього починання.

 Передмова до "Критики чистого розуму" починається цитатою з Френсіса Бекона. Бекон виступав із критикою схоластичного розуму і життєвого розуму, з вимогою відкинути мертві догми й укорінені забобони, і все, що претендує на істинність, перевіряти на досвіді. Кант бачив себе продовжувачем цього починання.

Так починається передмова. Кант бачить свою задачу в тому, щоб перебороти дві світоглядні позиції, два види однобічного і, отже, помилкового підходу до проблеми пізнання - догматизм і скептицизм. Одночасно це подолання Вольфа. Тому що Вольфові належав поділ усіх філософських напрямків на скептиків і догматиків. Перші перебувають у сумніві щодо природи речей, другі на цей рахунок дотримуються чіткого (догматичного погляду).

Кант пропонує третій шлях - єдино здоровий, на його думку, - шлях критики

Причому мова йде не про критику філософських систем, а про критику самого розуму, взятого в чистому вигляді, тобто незалежно від якого б то не було досвіду. Філософ має намір вивчити інструмент пізнання, перш ніж пустити його в справу. Чи дозрів розум для самокритики? Кант має твердий намір це дослідити.  

Кант не сумнівається у своєчасності свого починання. На частку людського розуму випала дивна доля: його беруть в облогу питання, від яких він не може ухилитися, тому що вони нав'язані йому його власною природою; але в той же час він не може відповісти на них, тому що вони перевершують його можливості. У таке утруднення розум попадає не зі своєї вини. Він починає з основоположень, виведених з досвіду, але, піднімаючись до вершин пізнання, незабаром помічає, що перед ним виникають все нові питання, відповідь на які він не може дати. І розум змушений удатися до нових основоположень, що, хоча і здаються очевидними, але виходять за межі досвіду. І отут його підстерігають протиріччя, що свідчать про те, що десь у самій основі сховані помилки, знайти які досвідним шляхом неможливо.

 Усяке знання, по Канту, починається з досвіду, але не обмежується їм, частина наших знань породжується самою пізнавальною здатністю, носить, по вираженню Канта, апріорний (додосвідний) характер. Емпіричне знання одиничне, а тому випадкове; апріорне - всезагальне і необхідне.

 Апріорізм Канта відрізняється від ідеалістичного навчання про вроджені ідеї. По-перше, по Канту, додосвідні тільки форми знання, зміст цілком походить з досвіду. По-друге, самі додосвідні форми не є уродженими, а мають свою історію. Реальний зміст кантівського апріорізму полягає в тому, що людина, що приступає до пізнання, має у своєму розпорядженні визначені, сформовані до нього форми пізнання.

1 2 3 4 5 6 7