Кантівська критика чистого розуму. Поняття практичного розуму

style="font-size: Питання про істину мучить Канта, але він розуміє неможливість однозначної відповіді на це питання. Можна, звичайно, сказати, що істина є відповідність знання предмету, і він неодноразово це говорить, але він знає, що слова ці являють собою тавтологію. Правильно сформульоване питання про істину звучить так: як знайти загальний критерій, істиний для всякого знання? Відповідь Канта - загальна ознака істини не може бути дана.

 Кант відкинув загальний критерій істини тільки щодо змісту знань. Що стосується їхньої форми, такий критерій він знає: не суперечливість міркувань. Це серйозна поправка до негативної відповіді на питання про істину, що зруйнувала побудову догматиків. Тепер завдання полягає в тім, щоб уникнути скептичних побудов. Кант розуміє, що заборона протиріччя являє собою тільки негативні критерії істини, але, керуючись ним, усе-таки можна звести міцні конструкції науки.

 Ми зараз знаємо, що наука володіє і "позитивним" критерієм істини, це практика. Практика підтвердила істинність неевклідової геометрії, але інша практика встановлює істинність аксіом Евкліда. Істина - це процес усе більш глибокого збагнення світу, руху від незнання до знання, від неповного знання до більш повного, руху, що не може припинитися, тому що світ невичерпний. Гегель, що вперше сформулював цю ідею, впав у протиріччя із самим собою, уявивши, що можливо повний збіг предмета і думки - абсолютне знання. Кант був обачніше: його трансцендентна річ "сама по собі" служить нагадуванням, що межі пізнанню немає і не може бути.

 І ще про одну важливу обставину - є сфери, де наука неспроможна. Така, наприклад, сфера поведінки людини, її свободи, точніше, сваволі. Художня література до і після Канта показала, що людина робить не тільки "не по науці", Але часом всупереч елементарній логіці. Кант не заперечував емпіричної реальності простору і часу, зауважуючи, що навчання про ідеальність простору і часу є разом з тим навчання про довершеність реальності того й іншого у відношенні органів почуттів. Кант ніколи не відрікався від своєї гіпотези, де в реальному просторі йдуть реальні процеси розпаду й утворення світів. Кант не приймав ідею кінця світу, "коли часу більше не буде"

У "Критиці чистого розуму" його займає теоретико-пізнавальна проблема: відкіля взялися наші уявлення про тривалість і довжину? Він упевнений, що з досвіду їх не можна витягти, вони апріорні, а, отже, загальні і необхідні. Тільки тому можлива наука про величини - математика. Але апріорне не значить уроджене. Як же виникли уявлення про час і простір? Далі Кант пояснить: вони створені уявою.

 Погляд Канта на простір і час був певною мірою реакцією на механічні уявлення про абсолютну тривалість і незв'язаному з нею порожнім умістищі речей. Кант розглядає час і простір у взаємному зв'язку, але зв'язок цей реалізується лише в суб'єкті, що пізнає. Поза людиною, у світі речей самих по собі можливі інші види існування і послідовності.

Тепер про синтез знання. Категорії, логічні форми - основа синтезу знання. У Канта категорії апріорні. Відповідно до чотирьох різних видів суджень виникає в Канта наступна таблиця категорій:

 1. Категорії кількості Єдність. Безліч. Всеповнота.

 2. Категорії якості Реальність. Заперечення. Обмеження.

 3. Категорії