Країни тропічної і південної Африки

Мозамбіку, Ефіопії воювали збройні угруповання, яким зброю і фінансування надавав Захід. У прямій чи завуальованій формі великі держави й нині підтримують як офіційні режими, так і повстанців, захищаючи, в першу чергу, свої економічні й геополітичні інтереси. Вимоги національних рухів різноманітні - від поміркованих до сепаратистських. Деякі з них вимагають територіальної або культурної автономії, пропорційного представництва в органах влади, врахування інтересів численних малих народів при прийнятті програм соціально-економічного і гуманітарного розвитку. Національні суперечності в ряді країн переросли в збройні зіткнення і затяжні внутрішні війни. У Руанді і Бурунді триває непримиренне протистояння між народностями тутсі і хуту. У 1990-1994 pp. в Руанді було винищено 800 тис. тутсі і поміркованих хуту. В Бурунді жертвами терору стали 150 тис. чол. В основі ліберійського збройного конфлікту лежить антагонізм між чорношкірими переселенцями - нащадками рабів із СІЛА і корінними народностями (кран, кру, гребо). У 1992-1993 pp. у Сомалі насильство в міжетнічних стосунках набуло такого розмаху, що навіть миротворчий військовий контингент ООН виявився безсилим у спробах розвести ворогуючі сторони і був виведений, не виконавши своєї місії. У Сьєрра-Леоне в 10-річній війні за контроль над алмазами було вбито 50 тис. чол. , а біженцями стало 500 тис. чол.

Великого розмаху в Тропічній і Південній Африці набули рухи за відокремлення територій і створення на них нових держав. Ця тенденція суперечить уставу Організації африканської єдності (1963) та її Каїрській декларації (1964), де записано, що держави-учасниці повинні зберігати кордони, які існували на момент отримання ними незалежності.

Самопроголошена Республіка Біафра існувала в Східній Нігерії з 1967-1970 pp. , у ході війни центрального уряду за її ліквідацію загинуло 1 млн

чол. Еритрейці багато років боролися проти політики амхаризації, за відділення від Ефіопії і створення своєї держави. Ця мета була досягнута (1993). Тепер опозиційні її правлячому режиму сили прагнуть створити державу Велика Афарія на землях Еритреї, Ефіопії і Джибуті. Етнічні сомалійці вимагають створення держави Огаден на території однойменної провінції Ефіопії і частини Кенії. Прихильники ідеї проголошення національної держави народності конго борються за виділення населених нею територій зі складу Конго, Конго-Заїру й Анголи. В екваторіальній Гвінеї деякі сили виступають за відділення о. Біоко, на якому розташована столиця країни Малабо, і його можливе приєднання до Нігерії. На Ко-морських островах сепаратисти проголосили ніким не визнану державу Анжуан і хочуть перейти під владу Франції, проти чого категорично виступає офіційний Париж.

З 1960-го по 2000-й рік в Африці відбулося понад 20 кровопролитних воєн, близько 15 випадків геноциду і масового терору на етнічному ґрунті, в яких загинуло понад 8 млн. чол. В середині 90-х років у Тропічній і Південній Африці налічувалось 6,7 млн. біженців.

Група африканських країн спромоглася уникнути етнічних конфліктів, проводячи політику національного плюралізму. Авторитарний режим А. Секу-Туре у Гвінейській республіці (1959-1984) придушував будь-які опозиційні рухи. В той же час витримувався принцип пропорційного представництва в державних структурах трьох основних народностей - фульбе, малінке, сусу. Інші національні меншини теж мали певні квоти. Наступник А. Секу-Туре Лансана Конте продовжив цей курс. Виважена національна політика проводилась керівництвом Танзанії, Того, Гани, Беніну. Африка має два позитивні приклади врегулювання затяжних збройних конфліктів - у

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10

Схожі роботи

Реферати

Курсові

Дипломні