Культура мовлення

засвоюються зразки мовної поведінки, відшліфовані в процесі культур. спілкування носіїв мови. Індивід. робота над К. м. триває протягом усього свідомого життя мовця.

Виховання К. м. — це розвиток чуття мови у процесі пізнання найкращих худож. -естет, зразків мови, засвоєння мовно-культурних традицій народу. В широкому розумінні К. м. передбачає високий рівень нац. -мовної свідомості індивідів, їх дбайливе ставлення до рідного слова, усвідомлення його значення для розвитку інтелектуальної та ємоц. культури нації.

К. м. як соціолінгв. , етнопсихолінгв. дисципліна залежить від мовної політики, сусп. функцій мови, поширення престижу літ. мови через освіту, театр, видавничу діяльність, засоби масової інформації. Культуромов. підхід до літ. писем. практики започатковується в перших словниках, граматиках, автори яких (Памво Беринда, Лаврентій Зизаній, П. Білецький-Носенко та ін. ) орієнтувалися на певні зразки, вибираючи їх із можливих варіантних форм, підкреслюючи специфіку української серед ін. мов. Культура укр. мови утверджувалася завдяки таким працям, як «Грамматика малороссийскаго нарЂчія» О. П. Павловського (1818), дослідженням Я. Головацького, П. Житецького, К. Михальчука, А. Кримського та ін. Становленню лекс. норм укр. мови сприяв «Словарь української мови» за ред. Б. Грінченка (1907 — 09).

З 20-х pp. 20 ст. активне обговорення питань нормалізації укр. мови супроводжувалося появою перекладних термінол. словників, практ. курсів укр. мови, посібників з К. м. , серед них праці О. Курило, М. Сулими, С. Смеречинського, М. Гладкого, Є. Плужника, В. Підмогильного. Аналізові літ. норм укр. мови було присвячено зб. «Культура української мови» (1931). Загальноліт

норма утверджувалася в працях І. Огієнка. Вчений звертався до питань становлення і розвитку літ. мови, обґрунтовував специфіку синтакс. , лекс. , правописної норми тощо. Кодифікації літ. норм у 30 — 40-і pp. сприяло видання праці «Норми української літературної мови» О. Синявського (1931). Унормування укр. літ. мови в післявоєнний період грунтується на прийнятті «Українського правопису» (1946), його 2-ї (1960), 3-ї (1990) і 4-ї (1993) редакцій, на виданні нормат. словників сучас. укр. мови.

Діяльність наук, і письменницької громадськості в галузі К. м. активізувалася у 60 — 80-і pp. 20 ст. 1963 у Києві відбулася респ. конференція з питань К. м. , на якій учителі, письменники висловили тривогу про стан викладання укр. мови в школах, про звуження функцій укр. мови в республіці, а отже, й про заг. зниження К. м. Громад, резонанс мали виступи й культуромовна діяльність письменників М. Рильського, К. Гордієнка, О. Ільченка, Б. Антоненка-Давидовича, М. Шумила, П. Панча, О. Кундзіча, Д. Білоуса, мовознавців М. Жовтобрюха, В. Русанівського, М. Пилинського, В. Коптілова, А. Коваль та ін. Поширенню орфоеп. норм сучас. укр. мови сприяли «Словник наголосів української літературної мови» (1959) та «Орфоепічний словник» (1984) М. Погрібного, словникдовідник «Українська літературна вимова і наголос» (1973). Лекс. та грамат. норми укр. мови розглядалися у працях Є. Чак.

1972 в Ін-ті мовознавства ім. О. О. Потебні АН УРСР створено відділ культури мови (тепер цей відділ в Ін-ті укр. мови НАН України), з 1967 видається зб. «Культура слова». Протягом 70 — 80-х pp. К. м. постійно пропагується через засоби масової інформації (радіожурнал «Слово про слово», з 1989 — «Слово», телепередачі «Живе слово», «Культура української мови», з 1990 —

1 2 3 4 5 6

Схожі роботи

Реферати

Курсові

Дипломні