Культура мовлення

застарілих слів, неправильне вживання запозичень, порушення норм сполучності тощо. Кожна освічена людина має дотримуватись культури своєї мови, а особливо це стосується спеціалістів, які повинні не допускати мовних помилок у своїй сфері діяльності.

 

Як наголошується в довіднику “Культура української мови”, літературно правильні в цілому слова, вислови, якими користуємося, не завжди забезпечують нормативність нашого мовлення. Щоб порозумітися, мало знати окремі лексеми, треба вміти поєднувати їх, правильно відтворювати сказане на письмі. У дотриманні літературних норм є чимало труднощів, які незрідка призводять до помилок. Вони особливо помітні в мові засобів масової інформації, а також в усному мовленні. Існує два типи норми: однозначна (опановувати мову, але освоїти родовище; оплатити проїзд, але платити за проїзд, два поверхи, але п’ять поверхів; велика різниця, а не дві великі різниці тощо) і варіантна (бути в жеку і бути в ЖЕК; два великі яблука і два великих яблука; імунітет, стійкість проти хвороб і до хвороб). Керуючись принципом “Як правильно?”, ми дотримуємося, по суті, однозначної норми, яка обов’язкова для мови взагалі, власне, для всіх її стилів. Проте є ще норми, котрих ми дотримуємося, виходячи з принципу “Як краще?”. Це різновид варіантної норми. Порівняйте: нейтральне стати птахом і поетичне обернутися птахом; нейтральне нагородити і книжне, урочисте удостоїти. Обидва типи норми також враховують, перекладаючи тексти українською мовою. Так, російською кажемо мероприятие, а нашою тільки захід; значимый передається як значущий (не значимий); совпадать — збігатися (не співпадати). Перекладаючи вислів точно такой же, беруть до уваги стиль, де він ужитий. Приміром, поряд із більш нейтральним такий (отакий) самий, достоту такий в усному мовленні використовують такий самісінький.

Норма — явище динамічне, що потребує постійної пильної уваги мовця.  

Культура мовлення 

МОВЛЕННЯ — процес реалізації мовної діяльності, єдиний об’єктив. прояв мови. Поняття М. охоплює такі конкр. аспекти мови, як усне висловлення вголос, промовляння без сприйманої на слух артикуляції (т. з. внутрішнє М. ), письм. фіксація висловлень у процесі їх формування, а також тексти як письм. відображення чи усні повторення процесів висловлення і як результати цих процесів. М. як заг

процес сусп. мовної діяльності складається з індивід. актів М. кожного члена мовного колективу. Оскільки індивід. акти М. є носіями певної конкр. інформації, розрахованої на свідоме сприйняття ін. членами мовного колективу, поняття М. охоплює також конкр. семантику кожного висловлення — усного чи писемного. У сучас. лінгвістиці поняття М. слідом за Ф. де Соссюром розглядається в протиставленні поняттю мови, під яким при цьому розуміється мовна система як упорядкована сукупність структур. одиниць мови — фонем, слів, грамат. форм, синтакс. схем, словосполучень і речень. Серед відмінностей цих двох протиставлюваних аспектів мови звичайно підкреслюється активність, динамічність, суб’єктивність, індивідуалізованість, довільність, цілеспрямованість, ситуативна зумовленість М. і пасивність, статичність, об’єктивність, сусп. закріпленість, обов’язковість, незалежність від ситуації, нецілеспрямованість системи мови. При такому протиставленні мовна система (мова) здебільшого ставиться на єдиний онтол. рівень з М. як один з двох однаковою мірою автономних мовних проявів. М. ж нерідко розглядається як реалізація мовної системи. Тут не враховується, що мовна система є лише внутр. властивістю мови, наявної тільки у вигляді М. Об’єктивно існують повторювані

1 2 3 4 5 6

Схожі роботи

Реферати

Курсові

Дипломні