Культура в об'єктиві релігії

глибокої кризи античної цивілізації, упадку її основних цінностей. Християнське вчення залучало багатьох, що розчарувалися в римському суспільному устрої. Воно пропонувало своїм прихильникам шлях внутрішнього порятунку: відхід від зіпсованого, гріховного світу в себе, усередину власної особистості, грубим плотським задоволенням протиставляється строгий аскетизм, а зарозумілості і марнославству "сильних світу цього" - свідома смиренність і покірність, що будуть віддячені після настання Царства Божого на землі.

Однак уже перші християнські громади привчали своїх членів думати не тільки про себе, але і про долі усього світу, молитися не тільки про своє, але і про загальний порятунок. Уже тоді виявився властивий християнству універсалізм: громади, розкидані по величезному просторі Римської імперії, відчували проте   свою єдність. Членами громад ставали люди різних національностей. Новозавітна теза "немає не елліна, ні іудея" проголосила рівність перед Богом усіх віруючих і визначила подальший розвиток християнства як світової релігії, що не знає національних і мовних кордонів.

Потреба в об’єднанні, з одного боку, і досить широке поширення християнства по світі - з іншої, породили серед віруючих переконаність, що якщо окремий християнин може бути слабкий і нетвердий у вірі, то об'єднання християн у цілому має Духа Святого і Божу благодать. Наступним кроком у розвитку поняття "церква" стала ідея її непогрішності: помилятися можуть окремі християни, але не церква. Улаштовується теза про те, що церква одержала Святий Дух від самого Христа через апостолів, що заснували перші християнські громади.

Ф. Энгельс так характеризував суспільство і державу римської імперії періоду упадку: "Римська держава перетворилася в гігантську складну машину винятково для висмоктування соків з підданих".

Християнство створювалося людьми, що прагнули знайти реальний вихід з того соціально-психологічного тупика, у якому зайшло античне суспільство й антична ідеологія

Яскраво продемонстрована така позиція у розумінні історії А. Тойнбі як механізму “виклик - відповідь”. Де “виклик” – це різка зміна обставин, на які суспільство не може дати адекватної відповіді. Продовжуючи жити і діяти так, ніби “виклику” не було, ніби нічого не сталося, культура рухається до небуття і гине. Деякі суспільства виділяють однак із свого середовища “творчу меншість”, котра усвідомлює “виклик” середовища і здатна дати на нього вичерпну відповідь. Ця жменька ентузіастів – пророків, жерців, вчених, політиків – прикладом власного безкорисного служіння веде за собою масу і суспільство переходить на нові рельси. Починається формування дочірньої цивілізації (в ідеалі на думку Тойнбі такою цивілізацією буде вселенська церква). Згідно Тойнбі, культури, що жили в комфортних умовах, що не отримують виклику із сторони середовища, перебувають в стані стагнації. Тільки там, де виникають труднощі, де розум людей активізується в пошуках виходу і нових форм виживання, створюються умови для народження цивілізації більш високого рівню. Тут позиції православних богословів і Тойнбі співпадають: Такою “цивілізацією” являється Церква, але середовище, з котрого вона постала – культура Ізраілю.

   Кілька десятків тисяч членів знатних єврейських родин і ремеслеників послідовно висилалися спочатку в Месопотамію, потім у Малу Азію і Сирію в епоху воєн Антіоха ІV Эпіфана, у Грецію й у прибережні міста Середземномор'я, включаючи і Рим. Євреї складали після цього вагому частину міського населення. Чимале число євреїв знайшло собі заняття, ставши солдатами. Багато хто