Культура в об'єктиві релігії

і Гамлета.

Таким чином смиріння входить складовою частиною основних постулатів православ’я. Воно окреслює образ людини-християнина.

У християнстві людина осмислюється як особистість, щось особливе, неповторне. Сам термін „особистість” прийшов до нас з Європи через прорубане Петром Першим вікно. До того часу  на Русі вживалося слово „іпостась”, що тлумачило „особистість як  внутрішню, природну єдність в самій людині, між людьми і між Богом і людьми.

Отже перед культурологом, котрий розглядає християнську традицію, постає фундаментальне запитання: ким зараз являється людина і яка її місія тут, на культурологічному полі, серед нестримних диких орд „субкультур”, „контркультур”, „домінуючих культур”, культур „заходу” і „сходу”. . . на сучасному культурному горизонті.

Часто людину ми бачимо за „західним” практично католицьким зразком – людина це персона. Етимологія цього слова дасть нам вичерпне поняття про культурні домінанти сучасній антропосфері. Слово persons грецького походження і означає театральну маску актора. В культурологічному баченні – це маска-еталон, що відповідає стандартам, по котрим вимірюється „сучасна людина” в культурологічному просторі сучасності. Суспільство вимагає від людини певної маски при виконання певної соціальної ролі, за це суспільні структури їй платять і на цьому рівні відбуваються відносини людини і суспільства. Персона тут існує декоративним доповненням до суспільства.

Яскраво продемонструє такий „практичний” підхід до особистості згадка про сучасних вчених. Дейл Карнегі, Ерік Берн, Алан Піз.

. розглядають особистість утилітарно, як засіб для досягнення своїх цілей, в її психології вони бачать „педаль, що діє бездоганно” (Дейл Карнегі). В цьому спостерігається певний культ „его”.

Поряд з таким підходом до проблеми людини існує інший, православний, в якому іпостась не проміжна, а верхня сходинка культури. З грецької це слово перекладається як щось таємниче, неосяжне, але доступне. Не дарма коренем слова іпостась являється слово stasis – стояти. Тобто тільки активне, діяльне життя являється суттю особистості. Людина мислиться як со-творець Богу. В тому змісті, що вона творить самого себе і відповідно змінює світ навколо себе, наділяє його смислами, окультурює його.

 Православ’я поглиблює гуманістичне розуміння людини, адже слово „humus” (лат. „земля”) виражає собою не тільки корінь слова гуманізм, а ще й корінь філософії – земна статичність, пассіарність, чуттєвість – тут психологізм а не духовність. Orthodoxis мислить людину як антропос (з грецької – спрямований в небо, у слов’янській мові збереглась семіотична основа цього слова – чело-в-век) в чому відчувається динаміка, рух, життя у своїй вищій іпостасі.

     Але там, де відбувається гранична этизация релігії - у Євангеліях - там же і цілком ясно затверджується, що ініціативу порятунку (а не просто морального удосконалювання) людей Бог бере у Свої руки.

 Євангеліє достатньо тактовно, щоб не розчиняти релігію в етиці. І саме Христос ставить вище етичних, чисто релігійні критерії порятунку: сповідування Його імені (а не будь-якого іншого божества); водохрещення (знову ж - у Його ім'я) і  причастя (Його Крові). . . Так, ці умови виявляються недостатніми, якщо в людини не буде любові до людей і до Христа. Але вірно і зворотне: самих добрих думок, вчинків і переживань (усі вони були в "багатого юнака" з 19-й глави Матфія) недостатньо, якщо не