Культура в об'єктиві релігії

і місцевих звичаїв. Також в державі використовува­лась допомога Патріархату в організації єпархій, але всіляко відкидалися спроби греків перевести Київську митро полію під юрисдикцію константинопольського патріарха і дозволялася лише можливість його духов­ної опіки. Відкинуло київське християнство візантій­ські ідеї теократії і цезаропапізму, що вимагали домі­нування світської влади над владою духовною. Не сприймалося в Київській Русі і переконання в окреме месіанське призначення візантизму.

Після розколу 1054 р. , який практично не зачепив християнство в Україні, всі зусилля Константинополя були направлені на ліквідацію засад київського хрис­тиянства. Насамперед це стосується позбавлення мо­жливості перебування на митрополичій кафедрі руси­чів або підтримання тих ієрархів, особливо з північ­них земель, що мали провізантійську орієнтацію. Врешті-решт, Візантія добилася свого після смерті князя Ізяслава, розгромивши національний церков­ний табір на чолі з Климентом Смолятичем і встано­вивши контроль над Київською кафедрою. Його при­хильники залишилися в основному в Печорській Лав­рі, а противники, яких репрезентувала молодша лінія князів Мономаховичів, починаючи від другої полови­ни XII ст. , від Юрія Долгорукого (1155—1157 рр. ), а потім за Андрія Боголюбського (? — 1179 рр. ), поши­рюють візантійське вчення до північних земель роз­дертої вже Київської держави. Від цього часу заро­джується північносхідний варіант християнства, що згодом дістав назву "московський", в основу якого покладено суто візантійську православну практику цезаропапізму й месіанства і в якому здійснюється відхід від засад християнського універсалізму, толе­рантного ставлення до інших релігій.

Про толерантність київського християнства щодо Заходу засвідчують постійні контакти з католицькою церквою. Так, під 988 р. в Никонівському літописі записано: "Прийшли посли з Риму від папи та при­несли мощі святих"

Через три роки знову "прийшли посли з Риму від папи з любов'ю і честю". Такі самі записи в літопису є під роками 944, 1000, 1001. Князь Володимир та українська церква підтримували прияз­ні відносини з Римом. В римських джерелах обопіль­них посольств зафіксовано 12. Навіть пізніше велико князівська влада і патріотично зорієнтоване духовенс­тво постійно контактували з так званою апостольсь­кою столицею. Підставами для такого висновку є ві­домості з історії шлюбних союзів Рюриковичів у XI ст. За їхнім свідоцтвом, у перше століття христия­нізації Україна була тісніше пов'язана з Заходом, ніж з Візантією. До цього самого періоду (1091 р. ) нале­жить прийняття запровадженого в Західній церкві свята перенесення мощів св. Миколая до міста Барі у Італії — свята, незнаного ніде в іншій східній церкві і яке зворушливо святкується й донині. Однак ці до­сить активні контакти з Римською церквою весь час контролювалися князівською та духовною владою з тим, щоби слов'янський обряд і юрисдикція україн­ської церкви були незалежними від Риму.

Крім рис християнського універсалізму, толерант­ного ставлення до різних релігійних центрів, антимесіанства і антицезаропапізму, власного слов'янського обряду і богослужебної слов'янської мови, християнс­тву перших віків в Україні були притаманні ранньо­християнська орієнтація, патріотичність, євангелізм, паулінізм тощо.

Перед Богом, на думку староукраїнських вчителів християнства, всі люди рівні, всі народи покликані Благодаттю до спасіння, тільки одні скоріше, а інші пізніше. Старий Заповіт, Закон суперечить, — вважає митрополит Іларіон, — Новому Заповіту, Благодаті. Такий закон розділяє народи, підвищуючи одні і при­нижуючи інші, засвідчуючи тим самим рабське стано­вище людства. Закон був притаманний "юдеям". Бла­годать дарована всьому світові, і тому в новозаповіт-ному житті всі народи