Латинська мова. Загальні відомості. Періодизація

й веселощів, з'єднали дві протилежні за своїм характером частини. Витворилося дві тенденції. Частини фантазії стали незалежними, а потім групувалися у визначеному взаємовідношенні й стосунку до цілого. Кількість частин скоротилась, одначе ті, що залишилися, подовшали. Перша тенденція привела до сонати, а друга — до фуги у сучасному трактуванні цього терміну, причому частини фантазії перетворилися на розробку.

Кульмінація сталася приблизно у 1615—1620 pp. з появою хроматичних гармоній та довгих канцюгів модуляцій: через гармонійну виразність італійські впливи втрутилися в англійський поліфонійний стиль, що перетворився на символ «добрих старих часів», але ретельно розроблений, аби включити у себе нові сили.

Ширша й складніша боротьба тривала в Італії, хоча й зовсім в іншому напрямі. Тут під впливом контрреформації середньовічні стилі сягли найвищої точки у поліфонії Палестріни, що стало реакцією на театралізацію служб на венеційський кшталт і на хроматичні вишуканості мадригалістів. Клавішні інструменти вдосконалювалися, й з'явилися навіть окремі дослідні зразки,— наприклад, клавесин з чвертьтоновим ладом. Зростала віртуозність лютністів. Музика тяжіла до самообмеження чотирма октавами й до переходу до діатоніки. У зв'язку з цим спостерігалася втрата діапазону виразності, але водночас компактність допомогла зосередитись на основних відкритих можливостях.

Тривалий час музика пов'язувалася з драматичними формами: літургією, пастораллю, мораліте, соті, придворним балетом з рецитаціями. Тепер ці взаємини перейшли на новий щабель. Еллінізуючі флорентійські поети ставились до франко-фламандської поліфонії з упередженням і мріяли про театр на взірець старожитнього грецького. Для ствердження власних поглядів їм доводилось наполягати на приматі слів порівняно з музикою, цебто на переважанні в емоціях людського голосу над божеським плином поліфонії. 1580 р

Барді, якому камерата опера чимало зобов'язана своїм народженням, пирав: «Як душа шляхетніша за тіло, так і слова шляхетніші за контрапункт». Через два роки Галілей, батько астрономії, аргументуючи на користь монодії, згадав про приклад греків. Рінуччі й Пері, після спроби створити пастораль «Дафніс», наблизились до свого ідеалу в «Еврідіці» у жовтні 1600 р. При цьому був присутній капельмейстер Монтеверді (1567— 1643). Водночас ораторіанці намагалися припасувати ті самі засади музичної драми до священних молінь у молільні костелу Св. Філіппа Нері у Римі. Декламувалися перетворені на діалог біблійні тексти. Типовою священною драмою стала костюмована ораторія Еміліо де Кавальєрі «Вистава душі і тіла».

1602 р. Каччіні написав нову партитуру для «Еврідіки» Рінуччі. Потім Монтеверді ще раз повернувся до теми Орфея, котру вельми полюбляли поети з маньєристською самосвідомістю й котра дозволяла витворити своєрідного поганського Христа для антиклерикальних елліністів. Твір, що використовував пряму мову, енергію рецитацій та арій, зазнав цілковитого тріумфу. Мелодекламація справила разючий вплив на слухачів і здобула підтримку поглядові, за котрим, як сказав Монтеверді, слова мали стати «коханцями гармонії». З «Аріани», другої його опери, зберігся лише «Трен», написаний ніби біля смертного ліжка дружини. Завдяки своєму генієві Монтеверді виразно бачив те, що інші композитори лише розпливчасте уявляли: він розумів потребу об'єднання тих засад, які витворювались протягом багатьох поколінь. У складній поліфонійній структурі час від часу в композиторів минулого зустрічалися боязкі домінантсептакорди, але тепер цей акорд сміливо виокремлено і наділено власним життям: «. . . саме завдяки такій гармонійній радіоактивності акорду музична мова Монтеверді та його послідовників набула такої пристрасності, несподіваного тепла й

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10