Лексика сучасної української мови з погляду її походження і розвиток 6
План
1. Предмет лексикології.
2. Її розділи.
3. Успадковані слова.
4. Власне українські слова.
5. Запозичені слова.
Лексикологія (від гр. lexikos - словниковий і logos - вчення) - це розділ науки про мову, в якому вивчається лексика (від гр. lexis - слово) мови, тобто її словниковий склад. Терміном "лексика" прийнято позначати всю сукупність слів у мові і всю сукупність значень, які закріпилися за словами в процесі багатовікового всенародного користування мовою.
Лексикологія вивчає словниковий склад мови з різних точок зору: досліджує внутрішнє членування словника мови, виявляючи в ньому лексику споконвічну й лексику запозичену, інтернаціональну й національну, загальновживану і професійну, нейтральну і емоційно забарвлену, активну й пасивну, нову й застарілу; в лексикології вивчаються також однозначні й багатозначні слова, омоніми й синоніми, пароніми й антоніми, а також інші групи слів.
Лексикологія, в свою чергу, поділяється на такі розділи:
1) семасіологію - вчення про семантику (лексичне значення) слів;
2) етимологію - вчення про походження мовних одиниць, переважно слів;
3) ономастику - вчення про власні назви людей (імена, прізвища), географічні назви (назви країн, міст, сіл, озер, рік, морів, океанів);
4) термінологію - вчення про терміни (однозначні слова з галузі науки, техніки тощо).
Завданням лексикології є також встановлення загальної кількості слів у мові. Це можна зробити тільки приблизно, бо мова постійно змінюється. Скільки ж слів у сучасній українській літературній мові? Їх сотні тисяч, а разом із термінами - словами і сполученнями слів на означення наукових понять (хімічні, філософські, медичні терміни і т. д. ) - кілька мільйонів [Українська мова: Підручник: Ч. 1 / Т. К. Бурлака, В
Лексика, як відомо, є найменш консервативним елементом мовної системи. Якщо фонетична система, наприклад, української мови лишилася в основному середньонаддніпрянською, то словниковий склад її поповнився й поповнюється лексемами з інших говорів, запозиченнями з чужих мов [Пономарів О. Стилістика сучасної української мови. - К. : Либідь, 1992].
У лексиці української мови за походженням виділяють слова: успадковані з попередніх періодів розвитку нашої мови, власне українські та запозичені з інших мов.
Серед успадкованих найдавнішими є слова індоєвропейського походження. Вони поширені у певних фонетичних і словотворчих видозмінах майже в усіх європейських мовах. Це назви частин тіла, явищ природи, рослин, тварин, найнеобхідніших дій і процесів: мати, син, брат, сестра, кров, жінка, дочка, око, зуб, робота, язик, ніс, сонце, дерево, дім, день, небо, сидіти, життя, стояти, їсти, олень, свиня, журавель тощо.
Слова спільнослов'янського походження вживаються в усіх слов'янських мовах, зазнаючи певних фонетичних змін: плем'я, чоловік, чоло, шия, рот, тіло, мило, весло, дар, душа, дума, кінь, пес, віл, ведмідь, пшоно, вікно, холодний, гіркий, кислий, сад, межа, берег, сторона, борода, там, тут та ін.
Назви абстрактних понять мають також спільнослов'янське походження: диво, гріх, душа,