Лесь Курбас і театр ХХ століття

мова", котра характеризується певними стильовими особливостями. Якими саме? Передусім - це сакральна відстороненість, відсутність автора, безособовий спосіб викладу або виклад сакральної істини вустами авторитетних діячів - героїв, ветеранів тощо (інколи з цією ж метою залучаються й діти - навіть діти розуміють!); використання сакрального обрамлення - текст навіяний якимись таємничими вищими силами; перелік незначних, з погляду логіки побудови сюжету та інтриги, подробиць для підтвердження сакральної "довжини" - як правило, у формі родоводу, переліку подвигів, титулатури тощо; повторюваність так само незначних, а подеколи й алогічних, з точки зору побудови сюжету та інтриги, постійних мотивів, що мусять вказувати на якусь давню - сакральну - традицію ("повторення, - пише К. Леві-Строс, - несе спеціальну функцію, а саме - виявляє структуру міфа"); хронікальна манера викладу; Імперативний характер викладу, оскільки, за Р. Бартом, завдання міфа полягає в тому, щоб надати історично зумовленим інтенціям статус природних, підняти історичні факти до рангу вічних; відтак міф перетворює казус, випадок - на правило, обов'язкове для всіх. Такими "гієрологічними" були у Курбаса прийоми хору, ведучих, "десяти слів поета" тощо.

Вивчаючи історію української літератури та її стилів, Дмитро Чижевський ввів поняття "монументального" (період Київської держави) і "орнаментального" стилів. Обидва ці поняття мають безпосередній стосунок до містерійної форми, адже великій, масовій державній містерії завжди притаманні риси монументальності. Адже монументальності - "цій простій або іноді навіть безпорадній композиції відповідає і простота синтаксична", в той час як ознаками "орнаментального" стилю є самоцільність, здрібнення тематики творів, нагромадження прикрас тощо. "Підстава для цього, - на думку Д. Чижевського, - не лише "здрібнення" самої політики, самих подій, а також перевага орнаменту над ідеєю та змістом твору". Монументальний стиль був до вподоби усім часам, отож ним і хизувалися. Так, Гнат Юра писав про стиль очолюваного ним театру: "Преса та критика того часу визначали стиль театру ім. І

Франка як стиль "монументального реалізму". Нас цікавить у даному випадку не просто епітет, доданий до слова "реалізм", цілком у дусі тодішніх мистецьких визначень, а те, що критика вірно бачила наше прагнення бути театром зрозумілим, правдивим, реалістичним"; "далі у тезах я обґрунтовано визначив творчий напрямок Театру імені І. Франка як монументальний пролетарський реалізм, який театр і запроваджує зараз у життя".

Так само тяжів до монументалізму і Курбас: 1927 року в журналі "Нове мистецтво", № 18 Курбас писав: "Експресивний реалізм - формула, що цього року ще більше здобула собі права на громадянство в роботі "Березолю", опертий не на індивідуальний, а соціальний досвід, опертий на активне, а не пасивне світосприймання і ставлення до життя. . . Відміняючись у ґротеск чи в урочисту монументальність, - цей принцип залишається і для нашого часу єдиним, що може встояти проти стабілізаторських і реконструктивних тенденцій нашого мистецтва". Це широке розуміння реалізму, на думку Й. Гірняка, згодом дало Курбасові змогу визначити творчу методу "Березоля" - "експресивний реалізм" і "монументальний реалізм". Монументальності підпорядковані були вистави очолюваного Курбасом театру: вже названі на початку "Гайдамаки", "Джіммі Гіґґінс", "Жовтневий огляд", "Диктатура". . . У контексті містерійного пошуку відсутність монументальної дії мала сприйматися як хиба і навіть політична помилка. Тому про невідповідність героїчному часові своєї п'єси "97" писав Микола Куліш у листі до Івана Дніпровського від 9 липня 1924 року: "В