ЛІТЕРАТУРНА КРИТИКА ЯК САМООРГАНІЗАЦІЯ ХУДОЖНЬОЇ СВІДОМОСТІ

ЛІТЕРАТУРНА  КРИТИКА   ЯК  САМООРГАНІЗАЦІЯ   ХУДОЖНЬОЇ   СВІДОМОСТІ 

Стало хрестоматійним твердження про те, що сучасне літературознавство складається з трьох основних дисциплін – теорії літератури, історії літератури та літературної критики. Головним завданням останньої є „всебічний аналіз явищ літератури та його оцінка з точки зору того етапу розвитку, на якому перебуває суспільство” [4, 11]; завдання ж критика – „бути посередником між письменником і читачем” [Там само, 12]. Але в добу переорієнтації художньої свідомості з’являється якісно новий тип літератора, який стає і критиком і літературознавцем, що інколи сам експериментує в галузі художньої творчості. Одним із перших, хто почав говорити про зміни акцентів у літературознавстві і наголосив на зростаючій ролі критики, був М. Епштейн. ?рунтовно до питання про призначення літературної критики підійшов Ю. Шерех-Шевельов, який чітко сформулював завдання критики та визначив основні її стилі. Із зміною літературного дискурсу, із домінуванням постмодерністського стилю, а разом з ним і постмодерністського способу сприйняття і відгуку на художній твір, змінюється і основна функція критики. Тому завдання даного дослідження – прослідкувати причини змін основної функції літературної критики з культурно-історичної точки зору та визначити роль даного феномену для розвитку художньої свідомості; спробувати сформулювати основні завдання сучасної літературної критики і головний принцип оцінювання літературного твору.

У добу вторинності культури, добу „нового александрійства”, добу критики par excellence написання літературних текстів стало масовою “хворобою”. Як наслідок, художній рівень творів навіть найавторитетніших митців надто далекий від класичних зразків

Тому не дивно, що в такій ситуації центр уваги зміщується з художніх текстів на тексти, написані з приводу них, у сферу “навкололітературного дискурсу”, тобто у сферу критики у широкому значенні слова. Парадоксальним чином ця переорієнтація художньої свідомості зовсім не означає згасання інтересу до літератури як такої – навпаки, саме таким чином цей інтерес зараз і зберігається. Річ у тім, що саме у критичному дискурсі людина нашого часу може відчути безпосередню причетність до літератури всіх часів у її найкращих зразках, оскільки продукування власних художніх текстів приречене або на епігонство, або на суцільне експериментування й епатаж. Якщо раніше існували, по-перше, критики, що не втручалися у сферу художньої творчості, а, по-друге, митці, що інколи виступали в амплуа критика, але вважали цю діяльність другорядною, то протягом ХХ століття сформувався новий тип літератора: це критик і літературознавець, що вдається до експериментів у літературній творчості. Утім, це для нього вже не є обов’язковим: критика стала самодостатньою, самовідтворюваною сферою, яка могла б узагалі обійтися без подальшого розвитку художньої літератури. Адже історія літератури, корпус текстів, накопичений світовою і національною літературою, забезпечує критику предметом для нескінченних рефлексій і є більш ніж достатнім для її самостійного, самовідтворюваного існування.

Усвідомлення цього нового, досить парадоксального амплуа критики розпочалося ще кілька десятиліть тому. Варто навести лише кілька характерних висловлювань європейських та американських критиків і письменників, датованих ще 60-70-ми роками ХХ століття:

“Критики, висловлюючись від імені письменників, врешті-решт успішно замінили їх” (Сол Беллоу).

“Якщо взагалі критик є слугою поета, то сьогодні він поводиться, як господар” (Дж. Стейнер).

“Тепер вдалою рецензією вважається та, яка робить непотрібним читання самої книги; постійні читачі літературних оглядів зрештою усвідомлюють, що безпосереднє звернення до книги тільки заплутує те просте і ясне враження, яке

1 2 3 4 5 6 7

Схожі роботи

Реферати

Курсові

Дипломні