ЛІТЕРАТУРНА КРИТИКА ЯК САМООРГАНІЗАЦІЯ ХУДОЖНЬОЇ СВІДОМОСТІ

залишив огляд” (Р. Морріс).

“Критика процвітає; поезія. . . мертва” (Г. Рид).

“Мистецтво не вмерло, воно стало критикою” (А. Акун).

“Здається, що література вичерпала зображувальні ресурси, переступила їхню межу і хоче піти в безкінечні розмови про власну мову” (Ж. Жанетт).

“Змінюється цілісний баланс художньої культури: література стає чимсь меншим, ніж література, а критика – чимсь більшим, ніж критика” (М. Епштейн) [Цит. за: 12, 178; 183; 194; 200; 201].

У відповідь на таку ситуацію критику закликали до “самозречення” (М. Епштейн), а читача-інтелектуала до “сайлентизму” (С. Зонтаґ) – від англ. “silence” – мовчання; до простого “задоволення від тексту” (Р

Барт) [Див. : 1]. Дійсно, уміння вчасно замовчати і віддатися безпосередньому відчуттю текста – дуже цінне для критика, але функція критика і кінцева мета його діяльності полягає аж ніяк не у “самозреченні”. Отже, феномен “доби критики” потребує свого більш глибокого осмислення, деякі напрямки якого буде розглянено далі.

По-перше, слід замислитись про те, про що може свідчити зміна балансу між критикою й оригінальною художньою творчістю – з точки зору основної функції першої. Критика вже за самою етимологією терміну означає судження (від д. -грецьк. „krisis” – суд), тобто – найзагальніша її функція полягає у співвідношенні художнього твору з певними усталеними принципами (як власне художніми, так і позахудожніми: моральними, світоглядними тощо) і оцінку твору з точки зору цих принципів, а також, можливо, і навпаки, – перевірку цих принципів через призму “художньої правди” твору. Утім, як відомо, “критика молодша за більшість літературних жанрів, які розвинулись, зміцніли, дали шедеври задовго до того, як про них почали писати критики” [7, 336]. Отже, художня література, у принципі, може бути самодостатньою – це доводить історія; а пояснення цієї самодостатньості в тому, що судження про твір з точки зору усталених принципів і цінностей (або навпаки) імпліцитно відбувається у самому процесі творчості і втілюється у творі як його результаті. Навіщо ж потрібно надавати цьому судженню власної автономної форми “критики”? Що означає і про що свідчить виникнення такої форми з культурно-історичної точки зору?

Виникнення критики є результатом зміни типів культури, у рамках яких відбувається літературна творчість і сприйняття текстів. А саме, коли на зміну традиціоналізму приходить модерн у широкому смислі цього слова – тобто коли на зміну канону, що відтворюється за принципом простого наслідування, приходить індивідуальний художній стиль і метод, що є результатом самостійного розвитку митця – і з’являється феномен критики. Критика бере на себе ті функції, які раніше виконував канон – функції “підведення під принципи” і співвідношення з прийнятими зразками, – утім, критика виконує ці функції принципово по-іншому. Якщо канон передбачає 1) наявність “вічних” принципів, зразків і цінностей творчості; 2) універсальні критерії оцінки, що з них випливають, то критика стає своєрідним ситуативним “канонотворенням”, руйнуванням одних канонів і конституюванням інших, перманентною деконструкцією канону. Критика є принципово модерним феноменом, її суть – у “постійній деканонизації, яка б надавала внутрішньої динаміки літературному процесові” (С. Павличко) [6, 198]. Парадоксальним чином основна функція критики може відбутися тільки в тому разі, якщо критик не буде нав’язувати авторові ніяких канонів і не примушуватиме його відмовитися від того “канону” (стилю, методу), який він сам для себе виробив. Іманентним для критики і критика є діалогічно-провокативний принцип стосунків з

1 2 3 4 5 6 7

Схожі роботи

Реферати

Курсові

Дипломні